Нариси
Шрифт:
– Ми скажемо татові, скажемо!
– грозили деякі викривляючися і проклинаючи своїх матерів, що відверталися від них і шукали завзято очима далечінь.- Ая, скажемо все. Ми не такі, як ви гадаєте - і знаємо все.
І про те, про що ви мовчите.
Дарма, що вижидаєте їх з тамтої сторони.
Ваші очі звернені, як на образах, догори, заповняєте церкви, зачиняючи нас дома в голоді й холоді, щоби ми не бігли за вами - і нічого не знали. Скажемо все.
(Пристань мужеська, оповита клубами диму, закутана в темряву, крізь яку тут і там виблискує
Вас нетерплячка огортає?
Бо і в нас вона ржею в'їлася.
Чи то ми творимо час? Що ми є? Колись ми були, була минувшина й сучасність, казки миру були, не життя.
Тепер нас згортають як розсипане сміття, і де нас дінуть? Але цього вам не треба знати. Так. Не треба знати, куди нас позаганяли, що значить далека дорога. То в один нас кут пересувають, то в другий. І кидають кості ненависті між нас, щоби ми троїлися ними, щоби мучилися гадками про вас і про те, що застанемо, як вернемося додому. З-під ніг нам грунт виривають.
Сковані словами в цілість і присягою - ми себе розважаємо.
Не чуєте наших співів здалека? Здалека, здалека, де вовки нас окружають, коли нас дошками прикривають, землею пересипують, щоб могли почерез них і другі переходити.
Ми ще не готові.
І як же так скоро?
Білий кінь коло нас ще не станув, радісно не заіржав, добру вість не приносив.
Ми ж не крилаті птахи, щоб збитись висотою. Тут і земля не та, що в нас. По одній стороні червоні маки на ній процвітають, рови заповняють, могили прикрашають, - з другої вона вічним снігом покрита. І сюди нас висилають, щоб ми степи заповняли, гей, гей, жінки, ще й як заповняли! Ніхто з нас відти не поверне, як дійде. А хто поверне, маревом перед вами стане. Кості свої зложити до вас прийде, білий волос показати. Мову свою загубить. Замерзлою сніжинкою впаде слово, заким до вашого вуха дійде.
Ми, очікувані вами, не можемо ще вертати. Багато нас новим кроком іде. Поволі, поволі, одною ногою, з глухим стуком милиць і костурів, обміняних за колишнє чародійне, блискуче оружжя.
Новим кроком.
Ми ще не вернемося скоро.
Ще не дожидайтеся нас.
Ще листя не опало востаннє з високої деревини
Ще очі молодих борців ясні й уста їх не кривляться від зневіри. Не бачили того, що бачимо й бачили ми, передвчасно постарілі старці,- але вам не треба цього знати. Ви, ви знаєте що інше. Ви, вірні матері синів, героїв своїх, нетерпеливі сестри, молоді жінки й цвітучі дівчата!
Дожидайтеся нас! Вам не гірше, нам не ліпше. Дожидайтеся!
Вслухуйтеся в гук гармат і в те, що за ними миттю слідкує. Заповняє воздух.
Це рвуться струни.
Ті, що нас з вами в'язали, й ті, що вас до нас тягнули.
А ви мовчіть, поети-птахи! Звертайтеся до неба й землю цілуйте. Хай не тяжить вона нам на зранених грудях, бо ми вернемося, вернемося до вас, лиш ще пождіть часок.
(Пристань з жінками, дітьми й старцями. Над ними в воздусі гуркіт гармат, а містом вулицями сховалася мовчанка; уриваний віддих страху літає. Здавлені сльози пробиваються з очей, а побілілі уста жінок й дітей відмикаються майже несвідомо, щоб пропустити зойк ляку й розпуки).
Думали, вже настане конець, бо дерева наново обновляли листя,- а воно знову, знову потрясає землею.
А що там,
Гадки чорними питаннями снуються по головах.
– Діти, мовчіть, не пищіть все: хліба! Відки ж ми його візьмемо? Пождіть. Раз батьки прецінь вернуться!
(Діти): Батьки не вертаються! Ми не хочемо так довго ждати. Хліба! Мамо, хліба! А ні, ми підемо до них в найми!
– Зрадники прокляті, зрадники в зародку, чи на те ми вас годували своєю кров'ю? Спам'ятайтеся!
(Плачі й ридання): Мамо, хліба! Лише хліба!..
Високорослі колись, тепер похилені старці здіймають грізно худощаві руки з грубими п'ястуками, що нагадують затверділі, чорні грудки землі, і махають ними кудись в далечінь:
– Вертайтеся, сини й внуки наші! Вертайтеся, герої, щоби слід по собі на землі своїй оставити!
– А відтак, станувши в малий, тісний гурток, прислухувалися, як один із них про щось півголосом говорив:
– Раз було,- оповідав,- колись давно-давно одне славне плем'я. І був в нього, кажуть, звичай чудний. Раз у рік виходила кожда жінка чи дівчина на базар (деякі кажуть, що перед брами міста або перед святиню богині) і там мусила вижидаючи стояти доти, доки не надійшов який чужинець, що, бажаючи її, кидав їй золото в подолок. За ним мусила вона йти.
Той гріш-золото був святий і віддавався потім богині. А вона могла по всьому вертатися додому.
– Браття,- додав похмуро, закінчуючи своє оповідання,- ми не є славне плем'я, а жіноцтво наше, чи жертвується воно святиням?
І звертаючись обличчям до далекої пристані муже-ської, кликав в супроводі інших голосів:
– Вертайтеся, сини й внуки наші, вертайтеся, браття і герої, щоб слід по собі на своїй землі оставити!
– На своїй землі оставити,- відчулося ледве чутним відгомоном і згубилося, мов хвиля розплилася в просторі моря.
(З пристані мужеської).
Ми вернемося, батьки й приятелі наші, колишні друзі наші, вчителі добра й любові! Ми вернемося, - але ще ми сліпі й не бачимо стежки, що додому веде, ще йдемо ми навпомацки. Веде нас одна надія.
Ми не мертві.
Ми будемо.
Чернівці, 2 лютня 1917.
IMPROMTU PHANTASIE [1]
1
– Фантазія-експромт (фр.).
Кожним разом, коли долітають до мене торжественні, поважні звуки дзвонів, пригадують вони мені минулі літа і одну людину, як була ще дитиною.
Ніжна, вразлива, немов мімоза, з сумовитими очима...
Годинами перележувала на спині в траві і вслухувалась в дзвонення якогось стародавнього історичного монастиря, - вслухувалась і плакала, доки з утоми не ослабла.
Так бувало деякою порою.
А іншою - бувала знов пристрасною, глибоко зворушеною істотою, що пригадує молодих арабських коней: приміром, коли другі діти її запрягали і гнали, немов коня, уперед себе. Се була її найлюбіша забава. Упряжена в шнурки, мчалась, немов батожена, через поля і рови, дико і гарно, і була б з радості та з розпалу летіла, доки б не загинула, наколи б поганяючі не здержували її.