Намір!
Шрифт:
Після уроку я непомітно просковзнув повз учительську і вийшов на свіже повітря. А там побрів собі під дощем у ліс і дуже гарно провів час. А потім ще днів три не потикався до школи, вивчаючи топографію Вовчухівського лісництва. Потім були субота-неділя, а з понеділка в нас була заміна, бо Клізма захворіла. От і все.
В народі кажуть: як вода з гусака.
А хохма вся, як ви помітили, зовсім в іншому.
Придумав це все хто? – П’яточкін. – А де він? – Його сьогодні не було!
І такі дива постійно, по-стій-но.
5
Отож,
З невиразними передчуттями ліг спати. Бачив, як завжди, багато снів, з польотами, погонями й крутими спецефектами. Як ліг, так і прокинувся – не забув жодного сновидіння, усе йшло суцільним потоком подій та переміщень. Кожного разу, коли матерія сновидіння ставала особливо яскравою, я пригадував, що це тільки сон. При цьому, не прокидаючись, посміювався із батьків: он вони сплять за стіною і навіть не знають, що тут у їхньої дитини отакі пригоди. І це було дивно, таке зі мною вперше.
Прокинувся ще перед сьомою, і це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не залишалося місця, і вони випхали мене на поверхню.
Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Особливо гучно – тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий вище пояса, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: чи то радість, чи то сльози – аж голова крутилася. Але ліс не прояснив мені нічого, я лише намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.
А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, і покликала їсти.
6
Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен і при цьому ні чорта не знаю. Стало страшно, у животі замлоїло, і захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти «орлом» під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало про умовність усіх на світі директорів та екзаменів.
От я й прийшов до класу. Всі були хрумкенькі, пахнючі та збентежені. Я теж був збентежений – але в мокрих кедах, з налиплими парашутиками кульбаби (хоч мама й наказувала не бігти через луку), я ставив святкову свіжість однокласників під загрозу. Мама наламала мені півоній, щоби я подарував керівничці. Мої півонії були без целофану. Я зрадів, що мама не послухала Нелі – та, не без єхидства, радила загорнути квіти в газету. Діти, котрі не мали біля хати квітника, мусили купувати букети на базарі. Чомусь їм здавалося, що квіти в целофані – це престижніше, ніж у газеті.
Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів на першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, аніж маю витрачати ранок на дурні екзамени, краще відразу зізнаюся, що не готовий. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й
Або, може, все буде навіть так: я витягну сімнадцятий білет і розповім все напам’ять і без пам’яті, як нас навчили.
Або навіть і не так: я витягую якийсь там четвертий білет або двадцять другий (найстрашніший) і починаю горланити: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш, а я буду тупати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!»
Цікаві варіанти, особливо останній. Але він може вдатися, хіба якщо кера вийде і залишиться тільки асистент, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стрижня – не те що кера. Тим паче, наш клас Людмила Миколаївна не вчила і про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.
А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.
Усі, хто не увійшов до першої п’ятірки, вийшли з класу. П’ятеро хоробрих – я серед них – по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про «не» з дієсловами і без та іменник як частину мови. Я міг відповідати без підготовки – до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з кудлатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.
Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм в очі, прямо як Кашпіровський.
– Який білет, П’яточкін?
– Одинадцятий.
Запанувала незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.
– «Не» з дієсловами пишеться окремо, – ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?
– Угу… Ще. І не вилуплюйся так на мене.
Знову побожна пауза, схожа до тієї, коли заходиш витягти з-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ у цілій хаті.
– «Не» з дієсловами пишеться окремо, – наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить» – і траснути дверима?
І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусив пересвідчитися, чи не дивлюся до зошита безпосередньо. Але ж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.
Тоді я пішов у рознос.
7
Клізма зіпріла. Людмила Іванівна втискалася у крісло. Був би директор, той би розплакався. Він був старенький і завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я… Жуковський Аркадій Володимирович… (Пауза.) Директор міднобуківської середньої школи… (Плечі здригаються.) Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка… (Плаче.)».
А відповідь справді справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, ніби шлях із варяг у греки (чи куди вони там їздили). Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу про додаткові запитання не могло бути і мови. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!