Нація
Шрифт:
Але дійти би до Кутів, а там… В неї під вишиванкою — цвітаста блузка й чорна спідничина… Через Черемош — і до колії.
По тому, як віталися з нею в Тюдові, Корнелія відчула неясну тривогу.
Щось непевне витало довкруг і в Малому Ріжні, аж поки не перелякало окриком із вантажівки, що вигулькнула зненацька із-за повороту на спустілу вулицю:
— О! І ета хочєт!
З відкритого верха машини, набитої військовими, реготав молодий безвусий солдат, витираючи чоло пілоткою.
Корнелія швиденько звернула в першу від дороги хату.
— Як днювали? —
— Гаразд. Як ви? — відповіла, піднявши догори голову. І, помовчавши, запитала. — Що ти хотіла, синку? {{ У селах Буковини та Галичини в окремих випадках до дівчини звертаються «синку» у значенні «дитино». }}
— Трохи перепочити з дороги.
— То сідай коло мене. Веселіше буде, — якось дивно подивилася на Корнелію. — Ти, вижу, весільну челядь скликаєш. Недурно кажуть: півсвіту скаче — півсвіту плаче. Хоча, яке тут весело… Чула, в Тисовій Рівні цеї ночі школу спалили з двома вчительками, що там квартирували, а на Посічі вбили двох хлопців із лісу? Тепер повні села цих, — повела головою в бік дороги, де вже вляглася курява від машини. — Всіх трусять, видко, шукають когось.
Далі Корнелія не слухала. Перше, що прийшло на гадку, — тікати. Це Коляй підпалив школу, він мав зуб на всіх учительок світу, а потому його з Юрком вислідили й підстрелили.
Безсовісники послідні! Не могли дочекатися, поки вона до Кутів дійде! Знали ж, що вона вмре, а наказ провідника «Берези» виконає. Хіба тепер щось поможе той підпал школи? Лише зворохобив осине гніздо. Тепер їй не дадуть дійти живою. Тепер шукають її.
Агов!!! Стань, дівко! Хто звідки знає, що треба шукати тебе? Хто знає, що ти є на цьому світі? Тебе вбили й спалили разом із батьками в Брустурах навесні сорок шостого року.
Є Корнелія, сирота з Жаб'я. Є весільна дружка Василинки Федунякової зі Старих Кутів, що мирно ходить із деревцем помежи люди й кличе їх на весілля. Світ живе — значить, люди женяться. А що хто школу підпалив — то не її турбота. З чого ти взяла, що це Коляй?
Не хочеш іти далі — просися в цієї ґаздині пересидіти день-два. Груші-яблука в саду обірвати, газбузи з города позносити. Он скільки гарбузів шкіриться з-поза хати.
Ага, або вона така дурна, ця жінка, що скубе пір'я. Не розуміє, певно, що з весільних дружок у помагальниці не просяться просто так, та ще в день облави.
І стоїть розгублена й стривожена Корнелія з уквітчаним деревцем посеред двору, й не знає, що їй робити далі.
— Може би, ти що їла, синку? — відклала набік роботу ґаздиня. — Щось пополотніла ти в лице, видко, находилася багато?
— Ой, находилася, ґаздине, аж в очах мені темно… Отак би лягла тут у вас та й не йшла би далі, — казала сама собі, — але мушу йти, щоби завидка добратися до Кутів. Дякую красно, посиділа тут у вас трохи, ще нап'юся водички та й бувайте мені здорові.
— Іди здорова, — приклала руку дашком до чола жінка й стиснула плечима.
Певно, чогось не
У Великому Ріжні також було неспокійно. Сюди-туди снували вантажівки зі солдатами. Солдати були коло церкви. На призьбах коло хат сиділи мовчазні ґазди, неначе б то в свято. І Корнелія подумала, що далі йти не можна.
Зайти до будь-кого, прикинутися, що лихо, що найшло черево, блювати, бігати у виходок чи лежати в оборозі з обвитою головою — й чекати, чекати, поки не втихомириться.
— О, і ета со свадьбой! — Корнелія мало не випустила деревце з рук: перед нею, наче з-під землі, виріс молодий військовий, рукою кличучи іншого з гурту солдатів, які переминалися з ноги на ногу під парканом колишнього рожнівського народного дому.
Звідти відділився старший офіцер і тепер нерозуміюче дивився то на свого напарника, то на Корнелію.
— Куда ідьом, красавіца? — взявся обома руками в боки старший військовий.
— Іду в цю хату кликати на весілля, — тихо сказала Корнелія, опустивши, начебто з устиду, очі й ступила в хвіртку під двома кущами калини.
— Ваша? — крикнув молодший офіцер чоловікові в кептарі й капелюсі, що понуро стояв біля військових.
— Не наша, — була його відповідь.
Олов'яні ноги несли крізь двір у густому цвіту айстр і жоржин, аж поки не спинили перед порогом відкритого ґанку.
За нею йшло двоє військових.
— Дома ґазди? — мертвим голосом запитала в порожнечу й почула з глибини сіней:
— Дома-дома, просимо дуже.
Ґречний голос, що запрошував до хати, належав чоловікові й також був дещо збентежений. Корнелія здогадалася, що чоловік стояв біля вікна й дивився на стежку від хвіртки, якою йшло троє: дружка з весільним деревцем, а за нею — двоє офіцерів.
— Что-то подозрітєльная лічность, товаріщ капітан. Говоріт про какую-то свадьбу, — почула позаду себе Корнелія.
— Что ж тут подозрітєльного, єслі чєловєк, відіш, дєйствітєльно в свадєбном наряде?
— Всьо равно, надо провєріть. А то одін уже продавал корову.
— Провєряй. Посмотрю, чєму ти научілся за пол-ґода. Тєбє часто мєрєщітся, Прокопенко. Но провєряй, провєряй…
Голоси наздоганяли Корнелію, так що хотілося тікати, але вона поволі, занадто поволі переступала поріг ґанку.
— Весільну дружку приймаєте? — запитала тихо ґазду, що стояв посеред сіней і чухав потилицю.
— Приймаємо, приймаємо, доля би тебе й пан Біг гараздом приймали, дитино, — так само тихо запросив рукою в світлицю.
Двоє військових стояли в сінях. Корнелія глибоко вдихнула.
— Просила пані молода, тато й мама пані молодої і я вас дуже файно прошу, абись'те були такі ласкаві прийти до нас на весілля завтра рано в Старі Кути.
Корнелія дивилася на чоловіка посеред світлиці.
Чоловік дивився на Корнелію біля порога.
Обоє мовчали.
— Файно дякую, дружечко. Веселіться здорові. Й аби щастя приходило до хати молодих так, як ви, пані дружко, прийшли сьогодні до мене. Але ти, дружечко, не сказала до кого кличеш, — говорив ледь чутно, ніби просив, господар.