Нація
Шрифт:
Тато з дідом перехрестили маму й бігом спровадили в хату, звідки нараз порозкривалися всі вікна й почувся Варварчин плач.
З-поміж ліщини, далеко внизу, на стежку виходило троє людей — і Дунусь, поволі зсунувшись із бука, затрубив оленем і забрехав уже собакою. Далі він мав скреготати сорокою й кукурікати півнем, а тоді поволі нести до ґражди затесані жердини.
Та ні кукурікати, ні скреготати не було потреби: на обійсті тяжко затрембітала трембіта — й за нею здійнявся гамір на весь хутір.
З обори кудахкали
в толоці іржав кінь,
з-поза стайні рикав бичок і цяхкотів пес.
Дунусь піднімався до ґражди — й свіжа, смолиста деревина дрижала йому в руках: малий Миколайчик закам'янів на брамі й, здавалося, ніхто вже не пам'ятав про дитину з укороченою ніжкою.
— Миколайчику, братчику, — попросив його Дунусь у саме вушко, — біжи на кичеру й роби, як сказали татко… бо скоро буде пізно… біжи, я зачекаю тут, поки ти сховаєшся.
— Дуну… — малий скинув великі, повні сліз, очі на Дунуся. — Я лишуся з вами… не бійся… я буду лиш плакати, а більше нічого… скажеш мамці, аби не боялися.
Дунусь не мав сили обернутися, щоби подивитися, як задалеко їхні заготівельники. Зайшов на обору разом із Миколайчиком і, хрестячись, упав на коліна перед дідом Іваном, який видував з трембіти таку чорну й свіжу тугу, що камінь міг би заговорити, а серце закам'яніти — як дрібно тряслися старечі руки, підпираючи тілом трембіти чи лише ґражду, чи вже всіські гори.
Дід стояв посеред обори, трембітаючи на чотири сторони світу, мов кликав на поміч увесь видимий світ, який тепер не міг обізватися нічиїм живим голосом, окрім коневого іржання та курячого кудкудакання.
Дід був старий і білий, як вранішній туман.
Вітер розвівав йому довге непокрите волосся, й тонка цівочка сльози ховалася в білих вусах.
— …Мамко наша солоденька… — голосила Варварка крізь відчинені хатні вікна, а поміж її плачем рівно лився Псалтир — «дивні діла твої, Господи…» — тонким Федусевим голосом.
Двоє чужих людей у військових обладунках і при зброї, а з ними й Корнильо з сільради стояли на брамі.
Дунусь збивав мари з принесеної деревини.
Дід Іван, востаннє тяжко заголосивши трембітою, ішов, похилений, до призьби.
Миколайчик, обійнявши голову обома руками, знову хитався, як дурний чи п'яний, перед порогом.
Тато Василь виводив з-поза стайні осідланого коня, та, забачивши людей на брамі, став перед ними, низько вклонився й сказав:
— Я тілько збирався посилати хлопця в село до панотця та й до сільради…
Двоє військових чухали голови.
Корнильо дивився то на Шандра, то на військових великими очима, ніби хотів щось заперечити.
Тимчасом тато Василь говорив:
— Жінка сьогодні спокійнилася, небога. Домовину лиш тілько зробили. Фамілії треба переказати. Діти малі лишила… Бідна моя голово. Людей — ані одного. Хто до тіла прийде в таку даль? Най Бог боронить,
Дід знову трембітав із призьби.
Варварка приказувала над тілом.
Федусь читав Псалтир.
Дунусь ладнав на столі начиння для поминок.
Миколайчик хитався, не відпускаючи голови.
— Е-е-е… тут таке діло… — почав найстарший з військових.
Шандро схилив голову.
— Ого-о-о, це не діло, пане-товаришу, це горе теменне, це сльози криваві, бо що буду робити без свої ґаздині з дрібними дітьми й старим татом у цих скалах, запалися бодай би… дівка в хаті невіддана. О-о-ох, маю гризоту чорну… — втер сльозу Шандро.
— Гм… — закашляв другий військовий і подивився на Корниля.
Корнильо закашляв і собі.
— Невчасно померла ваша жона, Шандро, невчасно… — нарешті відкашлявся другий військовий.
— О, любі, — зітхнув Василь, — смерть приходить від Бога, отож вона завсігди до часу. Але ходіть хоч душу покійниці пом'янути… Може, підете до хати за звичаєм?
Старший військовий пильно подивився на Шандра:
— За тутешнім звичаєм, спершу мовчки йдуть до покійника, а вже потім — бесіди. Гм…
— Видите, любі, таке заколотилося в цім світі, що скоро забудеш, як називаєшся й де тобі пуп рубали. Так що й звичаї переінакшуються потиху.
Прийшлі відійшли вбік, тихо про щось радилися між собою.
Тато Василь зайшов у хату, а за ним і Дунусь з Миколайчиком.
Дід відклав і знову взяв до рук трембіту.
—… Мамко наша солоденька, радосте наша утішна… Нащо нас посиротили, в біді лишили… — схлипувала Варварка, то припадаючи Катерині до грудей, то обставляючи нефарбовану труну васильками й усяким іншим зіллям, так що здавалося, зілля скоро геть закриє покійницю, лиш зоставить відкритим обличчя, що біліло з-під пишних тороків хустки.
На лаві під вікном потріскували свічки в мисках із пшеницею.
Федусь голосно читав Псалтир.
Тато Василь чомусь метушився по хаті, то поправляючи незапалену свічку в руках покійниці, то покривало на кришці домовини.
— Недобрий то знак, Василю… — сказав з порога дід Іван, проходячи перед двома військовими й Корнильом. — Видиш, правий бік лиця зачервонився. Недобрий… На скорого мерця, йой, господи милосердний.
Корнильо кинув дрібні копійки в труну й голосно виказав «Отченаш».
Вони говорили — всі разом: Варварка приказуваннями, Федусь Псалтирем, а Корнильо «Отченашем».
У хаті дзижчали оводи й мухи.
Знадвору іржав кінь.
Потріскували й гаснули свічки.
Пахло ладаном.
Малий Миколайчик, шкутильгаючи дужче, ніж завше, на праву ногу, став по другий від Варварки бік труни, раптово впав на мамині руки й скрикнув не своїм голосом:
— Йой, мамко… вставайте, мамко… діти за вами плачуть… Миколайчик ваш плаче, нащо'сте лишили Миколайчика, мамко… беріть'го до себе…