Мушкетери

Оформлення

А. Паливоди

Далебі, ми не хотіли розпочинати свою книжку словами, якими починається переважна більшість усіх пригодницьких романів, повістей та оповідань. Це трапилося не з нашої волі.

Кожний, хто хоч раз у житті щось написав — скажімо, шкільний твір або допис до стінгазети, добре знає, що найважче — придумати початок. Очевидно, якби можна було починати одразу з половини, то знаменитих письменників стало б куди більше, ніж зараз.

Але навіть ті, кому довелося на своїм віку написати з сотню шкільних творів і тисячу дописів до стінгазет, навряд чи уявляють собі, як важко придумати початок, коли пишеш не сам, а вдвох.

Коли всі події, що трапилися з героями цієї книжки, стали відомі авторам з усіма подробицями, між ними виникла така розмова:

— Давай почнемо з того, як Халід опинився в таємничій печері. Коли я був малим, то страшенно любив читати про хлопчаків, що потрапляли до печер.

— Ти був несучасною дитиною. А от як я був малим, усі мої друзі найбільше любили читати про шпигунів. Отже, розпочнемо із Сміта, з того, як він…

— Стривай! Хіба йдеться про Сміта? Хто він, цей Сміт? П’яте колесо у возі! Давай не будемо петляти! Напишемо відразу ж про те, як Майя знайшла в ущелині…

— Теж мені не петляти! Не те головне — хто знайшов, а що знайшов. А чому б не почати просто із зірки?

— Почати з кінця? Щоб кожний уже з перших сторінок книжки довідався, чим усе скінчилося? Який же дурень читатиме далі?

— А що ти пропонуєш?

— Я пропоную почати з того, як Халід опинився в печері… Коли я був малим…

— Ти був несучасною ди… і так далі.

Після того, як уся ця пластинка прокрутилася двічі, ми вирішили порадитися з одним дуже досвідченим чоловіком.

Дуже досвідчений чоловік, мудро усміхаючись, вислухав нас і спитав:

— Ну, а справді, з чого все почалося?

— Із Серьогіна! — не вагаючись ні на мить, вигукнув один із нас.

— З того, як двері відчинились і до кімнати зайшов невідомий! — випалив другий.

— От і добре, — ласкаво сказав

досвідчений чоловік. — Як було, так і пишіть.

Двері відчинились — і до кімнати зайшов невідомий.

Це трапилося в суботу, 5 лютого 196… року, о 14 годині 59 хвилин за московським часом. Саме такий час показували стрілки годинника, глянувши на які Леонід Серьогін із задоволенням подумав, що робочий день у редакції закінчується рівно через хвилину. І що через дві хвилини він уже мчатиме до автобуса, який іде на лижну базу.

Він замкнув шухляди письмового столу і, почувши стукіт у двері, звів очі.

Перед Серьогіним стояв невисокий худорлявий чоловік років двадцяти п’яти, на диво знайомий з обличчя. Не могло бути ніякого сумніву, — він чимало разів бачив ці веселі, дуже розумні, трохи витрішкуваті очі, кучеряве, ледь рудувате волосся, енергійно стулені вуста.

“Можливо, що сам Пушкін був ще більше схожий на свої портрети, — промайнуло в голові у Серьогіна. — Але навіть найближчі родичі поета, без сумніву, скидалися на нього значно менше, ніж цей відвідувач”.

— Добридень, — сказав той, що зайшов.

— Добридень, — машинально вимовив Леонід, не відводячи погляду від кучматої чуприни незнайомця. — Вам, очевидно, треба у відділ поезії, а тут…

Губи незнайомця ледь здригнулися, ніби він хотів усміхнутись, але потім стримався.

— Я думаю, в наш час вінзаймався б не віршами, а кібернетикою або радіоелектронікою. Проте не ручуся. Але мені треба саме у ваш відділ.

Незнайомець ступнув до столу і поклав на нього жовтий, такий товстелезний портфель, що в нього цілком могли вміститися “Євгеній Онєгін”, “Капітанська дочка”, “Історія Пугачовського бунту” і ще з десяток книжок.

Серьогін із жахом дивився на відвідувача. В редакції не можна сказати: “Вибачте, товаришу, робочий день кінчився, заходьте завтра”. Завтра, цілком імовірно, вже буде пізно: або застаріє новина, що приніс відвідувач, або сам він опиниться уже не в Москві, а десь на Далекому Сході.

З виглядом приреченого Серьогін показав господареві велетенського портфеля на крісло.

Рукопис, який витяг незнайомець, був несподівано тонкий — зо п’ять-шість сколених скріпкою аркушиків.

“Якщо вміло повести справу, — подумав Серьогін, — вечір можна ще врятувати!”

І, не глянувши, перегорнув першу сторінку. Все одно всі автори, як правило, починають суть справи лише на другій, — на першій вони беруть розгін.

На другій сторінці Серьогін прочитав:

“…рабель, керований Володарями Розуму з далеких сфер космосу, побував на нашій Землі…”

— Дуже цікаво, дуже! — сказав він якомога приязніше. — Але науковою фантастикою займається не відділ науки, а відділ художньої прози. Отже, пробачте…

Серьогін розвів руками і трохи підвівся, ніби закінчуючи розмову.

— Отже, пробачте, — повторив Серьогін, — але я нічим…

Однак незнайомець і оком не моргнув.

— Уже пробачив, — не поспішаючи сказав він. — А тепер, будь ласка, прочитайте мою статтю.

— Статтю? — тамуючи роздратування, запитав Серьогін. — Статтю про те, що корабель із космосу відвідав Землю?