Мотря
Шрифт:
Розмова зі звичайної робилася політичною. Всі розуміли, на що гетьман натякає, та в нікого не було відваги явно висловити свою думку… І стіни вуха мають… Доки прислуга поралася біля стола, треба було числитися зі словами, котрі вилітали з уст птахами, а з гетьманського двора вибігали волами. Та ще якими, бессарабськими! І на це не було ради.
Тому-то гетьман і сказав крайчому:
— Відпустіть службу на спочинок і самі йдіть спати, бо всі ви нині втомилися. Ми тут самі будемо собі якось давати раду, — по-козацьки. Молодші будуть старшим чарки наливати.
В дворі зробилося тихо.
— Маємо між собою Апостола, можемо робити тайну вечерю, — казав.
— Але Юди, — додав гетьман, — сподіваюсь, не буде поміж нами.
Присутні обкинули себе питливим поглядом.
— Коли б і був, — сказав Кожухівський, — то я не чекав би, аж він піде й удавиться, а післав би його скорше тая, де йому й слід, собаці.
— Говоріть, пане гетьмане, — просив Апостол, — говоріть що маєте на серці, тоді, може, й нам розв'яжуться язики, бо і в нас багато на душі накипіло.
— Прескорбна єсть душа моя, — почав гетьман, — і я боюся, дуже боюся, щоб і мені не довелось крізь сльози промовити колись: «Вскую мя оставил єси, Господи!»
— Ми тебе не оставимо ніколи, — відповіло на це кілька палких голосів.
— Побачимо, — сказав гетьман і, вдивляючися своїми гарними, але пронизливими очима в очі своїх співбесідників, питався — Чи чули ви, що мені нині говорив світлійший?
Питання ніби обухом ударило їх по голові. Воно вже кілька годин висіло над ними.
— Чули, а тепер і раді б почути з ваших уст, ясновельможний пане гетьмане, що ви на це?
— Що я на це? Ви ще питаєте? Невже ж не знаєте Мазепи? Я відповів: неможливо! Сказав, що на це ніколи не піду. За титул князя римської держави не продам я України, ані вас, мої товариші вірні. Не на те я тільки літ важкої праці для нашої матері рідної, отчизни дорогої, посвятив, щоб тепер, коли я вже, може, одною ногою над гробом моїм стою, за марний титул, за почесті нікчемні її і вас зражувати й продавати. Краще я булаву свою гетьманську в другі, може, молодші й сильніші руки передам, а сам, як мати моя, у черці пострижуся, ніж на таке нікчемне й непристойне діло піду.
Всі, почувши це, легше відітхнули, ніби їм камінь важкий скотився з грудей.
— Але треба вам знати, мої панове, що вони мені тую пісню не раз співають, спокою мені не дають, щоб я вас на чотири вітри порозганяв, щоб я щокращих їм у руки видав. І не допусти. Боже, щоби це колись проти моєї волі сталося. Ви знаєте, як у Москві та в Петербурзі наших людей вітають, як їх там гостять…
— А чого ж вони хочуть від нас, ті іроди прокляті? — питався Апостол. — Невже ж ми цареві московському без усякої противності, послушливим серцем, не служили, невже ж ми своїм коштом далеких походів у Інфлянти, в Польщу, Литву, в донські городи і в Казанське царство не робили, невже ж цар на козацьких кістках своєї нової столиці не будує, болот не осушує, моря білим тілом українським не загачує? Чого ж їм ще треба?
— Чого? — повторив гетьман і похилив головою. — Багато дечого, багато! В нас, бачите, урожайна земля і сонце краще світить, ніж у них, і ріки в Чорне море течуть. Та ще які! Один Дніпро що варта… Ви чули, як цар казав, що він ті пороги до чорта порозбивав би, — а чому? — питаюся вас.
— Ось чого вони хочуть, — притакнули старшини, похиляючи свої голови, що так нерадо хилилися звичайно.
— А що Мазепа, — говорив дальше гетьман, — старий, заслужений і надто відомий у світі та що його Господь милосердний якось не дуже-то й поспішається до себе покликати, так треба його, того Мазепу, герцогством цісарським піддурити, в кирею горностаєву вдягнути, княжу корону на голову вложити, щоб він, як лялька у вертепі, дав себе за шнурок тягнути, а про свій край, про свій народ рідний і про своїх старшин, товаришів вірних, навіть гадки в голові своїй не мав і з серця свого все те, як непотрібні мар ноші і недостойні його світлійшій величності непристойності, геть далеко відкинув… Чого вони хочуть? — питаєтеся, панове.
І голови старшинські ще нижче похилилися додолу, але уста їх мовчали. Бачили небезпеку, та не знали, як її відсунути від себе.
В гетьманськім саді тріщали гілля дерев, і дощ грубими каплями бив до віконниць, ніби хтось стукав у них…
Нараз у сінях почувся шум якийсь, хтось насилу вдирався туди, і його не пускали.
— Стій! Гасло?
— Меч і — масло.
— Як?
— Смійся в кулак. Пускай!
— Не слід. Подай клич! Ти хто такий?
— Степовий сич. Твій прапрадід.
— Дурний!
— Не знаю хто. Чи я, чи ти? Пусти!
— Стій! Іти не смій, а то проб'ю!
— Тю-тю, який! Угу-гі-гу! Гетьман звернувся до Орлика:
— Хто нині над двірською вартою дежурить?
— Молодий Чуйкевич.
— Певний?
— Вірний аж до смерті.
— А все ж таки подивися, хто там такий.
— По приказу ясновельможного пана гетьмана.
— Зажди! Хто б не був, впусти його до мене. Хочу вислухати його.
Орлик пішов і за хвилину вернувся.
Провадив діда старенезного, ростом ще вищого, ніж цар, сивого, ніби з млина з-між питлів виліз. Очі мов полиняли від сонця, над очима нависли брови, під очима мішки. Вуса, як з клоччя, аж на груди звисають, на грудях пірвана сорочка, на дощах прана, на вітрах сушена; крізь діри видно велику незгоєну рану.
Увійшов і став біля порога. Зіниці, як сверла, вверчувалися в простір.
— Вечір добрий панам!.. Який тут храм, — говорив, розглядаючись по стінах. — Який тут хлам! — а вказуючи рукою на стіл, сміявся, — добре, та не нам! Добрий вечір панам!