Мотря
Шрифт:
Ніхто не облегчував собі роботи ні розмовою з сусідом, ні піснею. Пісня, як уразлива птиця, відлетіла геть від того пекла. Тут царював проклін, проклін цареві, гетьманові, Іістаршинам, проклін цілому світові, проклін жахливому життю!
Гетьманові доводилося не раз бачити подібну працю на війні і в походах, але це друга річ! На війні сиплять окопи коли не з охотою, то з воєнним завзяттям та хоч із розумінням, що цього вимагає конечність. Тут і того розуміння не було, тут було одне — примус. В ті рови люди закопували не тільки свою силу, але
Ті потом і кров'ю набіглі, а койотами вкриті очі не бачили гетьмана, який в туманах і в куряві стояв біля одної з будок, збитих як-будь, щоб інженери й дозорці над роботами могли знайти захист перед жарою та перед дощем.
Йому щось пояснювали, підходили з рисунками, з циркулями й трикутниками, але він ніби не помічав нічого. Бачив одно — важку муку своїх людей і боровся зі своєю совістю.
«Спини цю роботу! Визволь тих мучеників нещасливих, розкуй їх руки, встроми їм меч у жменю, хай вони кинуться на своїх катюг і зроблять суд над ними», — говорила йому совість. А розум відповідав: «Не пора, ще не пора! Зціпи уста, мовчи до якогось часу, щоб не накоїти ще гіршого лиха!»
Гетьман мовчав і дивився. Сотки возів і тисячі людей пересувалися поперед його очі, ніби чиясь могуча долоня розрухала якесь велетенське муравлисько, нівечучи його питоме [10] , довгими віками улаштоване життя. Головний вал, як велетень удав, брав у свої смертельні обійми спору частину Києва і сунувся над Дніпро гасити дніпровською водою жагу, котра палила його.
Поміж робітниками доглянув гетьман здалеку молодого парубка, рослого і здорового і такого гарного, що тільки стій і дивися. Гетьман підбирав таких до своєї сторожі. Чи не забрати його?
10
Рідне.
Та коли побачив зблизька, покинув тую гадку. Обличчя дивно гарної краси було опозорене і ошпечене так, що гетьман мимохідь відвернувся. Ніздря були вирвані і ще не загоєні, з правого вуха спливала гидка посока.
Парубок глянув на гетьмана таким поглядом, що він мимохіть спитався:
— Як звешся?
— Павленко Максим, — відповів нещасливий.
— Звідки?
Цей назвав одне із сіл прилуцької сотні.
— Як же це? Ти, значиться, наш, а не русский, хто тебе так покарав?
— Оцей-о! — відповів парубок, вказуючи на московського старшину, що стояв оподалік на горбку і наглядав над роботами на своїй секції. — Мене насильно взяли, я втікав, зловили і ось що зробили зі мною, — пояснював парубок словами, котрі, як мурашки, лізли гетьманові по спині.
Казав покликати москаля.
Цей ішов не поспішаючи.
— Скорше! — гукнув нетерпеливо гетьман. Старшина прискорив трохи кроку, та не дуже.
— Ви його покарали? — питав гетьман.
— Покарав? Кого? Цього тут?.. Може, й я, не знаю, чимало тут таких!
— Що значить «може»? І що
Старшина мовчав. Гетьман, видимо, бентежився.
— Відповідайте, — гукнув.
— Хай буде, що я.
— Так тоді хіба ж невідомо вам, що суд над моїми людьми належить до мене?
— Ми всі належимо до його величества, — відповів самовпевнено, гадаючи, що такою відповіддю спинить дальші питання.
— Ви мене не будете вчити! — гримнув на нього гетьман голосом, котрий вказував, що він виходить зі звичайної собі рівноваги. — Ви мене не будете вчити, до кого ми належимо. Але я вас провчу, що поки що Київ під владою моєю і над фортецею я, а не хто другий має провід. Розумієте — я, гетьман Іван Степанович Мазепа!
Москаль хвилину дивився тупим поглядом, ніби шукав і на ті слова якоїсь відповіді, нараз повернувся і, навіть не віддавши честі, хотів іти на своє місце.
— Стій! — гукнув гетьман так, що всі вози, які переїздили, і всі люди, що переходили туди, спинилися нараз і стали, мов зачаровані.
Москаль став, злобно дивився на гетьмана і мовчав. Був опозорений перед людьми, не знав, чого від нього хочуть, привик до того, що чим більше жорстокість, тим більша нагорода за вірну службу.
Гетьман післав по дежурну команду.
— Забрати цього чоловіка і відвести в команду. Він знущається над моїми людьми і не вміє шанувати влади. Коли не знає, що таке гетьман, так мусить знати, що — орден св. Андрея. Геть мені з ним!
Жертву гетьманського гніву відвели, і поміж народом пішла чутка про те, що гетьман обстоює своїх людей, боронить їх від кривди. Ця чутка, ніби вітер у жару, повіяла на знесилених людей. «Гетьман не дасть нам пропасти, дай йому Боже здоровля!» — шептали не одні уста.
Гетьман ішов, розглядаючись направо і наліво, ніби шукав нових злочинців, ніби він по те тут нині і прийшов, щоби робити лад. Нараз біля його, під колеса одного з возів, що везли тяжке каміння, звалився чоловік.
— Ану там! Вставай! Ще не шабаші — роздались вигуки доглядачів.
Гетьман спинив віз. Добули чоловіка старшого віком і такого марного, що дивно було, як тії кості тримаються купи. Ноги мав скривавлені, пообв'язувані ганчірками, на яких купами сиділи докучливі мухи. Вони лізли також до замкнених очей, а він і не відганявся від них, бо не міг уже рушити рукою. З рота йшла піна, в грудях грало, скрипіло, булькотіло.
Гетьман казав принести води, обмити нещасливому Бог зна коли мите лице і дати йому напитися.
Цей не хотів, ніби не чув.
— Дайте мені сконати! — просив, відвертаючи своє бліде, синіюче обличчя. Насилу підважили зуби і залляли його водою. Створив широко повіки, глянув на гетьмана, здригнувся і промовив одно слово — Кат!
Хтось кинувся на нього і хотів бити.
— Як ти смів? — почав.
Але гетьман спинив його рукою:
— Лиши! Він уже на Божій дорозі… Скорше від нас стане на Господньому суді, щоб жалуватися на нас.