Мотря

Лепкий Богдан

Москаль заспокоївся. Йому ще більше хотілося прихилити гетьмана до себе. Прямо, хотілося ради тих гарних очей щось зробити.

— Це дійсно, — почав, — такі пустяки, що й балакати не варто. Одно тільки лихо, що тая панночка, як говорять, хрещениця милості вашої, тут, значиться, і церква своє слово має, а наші ієрархи інакше дивляться на світ, ніж ми, люди світські.

Гетьман заспокоїв його, що тут церкві нема чого мішатися, а в душі погадав собі, що Кочубеї вже і тую стежку топчуть. Пустили млин на всі заставки.

Довідавшись від

гостя, що йому треба було, налив ще чарку вина.

— Спасибі! Боюся більше пити.

— Не бійтеся. Добра голова доброго вина не боїться.

— Але забагато доброго, то також не добре.

— Годиться нам запити знайомство наше і, як поляки кажуть, «стремінного» теж випити треба.

З того царський чоловік догадався, що йому час прощатися з гостинним хазяїном, що він негайно і зробив.

Гетьман провів його до дверей і заждав, поки не рушили коні. Царський чоловік кланявся, махаючи своєю великою соболиною шапкою.

Гетьман сів і задумався. Думати було над чим. Ні одне політичне діло не складалося йому так важко, як оця любовна пригода. А все через Любов Федорівну, через тую жінку сім миль з-поза пекла. І чого вона хоче? Невже ж він не зробив всього можливого, щоб задоволити Кочубеїв? Не обсипав Василя Леонтійовича маєтками і не добув титулу царського стольника? Гетьман простив свому старому товаришеві, а пізніше генеральному писареві, себто канцлерові, отже, найдовіренішсму із старшин, що він з припоручення царського воєводи доглядав за ним, був, звичайною мовою кажучи, московським шпигом, приставленим до гетьманської особи, а врешті не обидився; коли Кочубей недавно на старшинській раді зрікся генерального писарства, не порозумівшися перше з гетьманом, своїм шефом.

І за те все Кочубеї віддячуються йому безнастанним коверзуванням, безупинним підкопуванням його гетьманської поваги. Роблять усе йому наперекір. Нехай би, — але не тепер, коли діло про Мотрю. Чого ж то їм перечити, коли Мотря не тільки дала згоду, але й добровільно прибула до нього? Тут одинока чесна розв'язка — повінчатися, а Кочубеї, видно, пустили всі сили в рух, щоб до вінчання не допустити.

Як же воно тепер скінчиться?

Гетьман задумався. Думати було над чим…

Між тим старшини по виході гетьмана забалакали свобідніше й голосніше. Що Войнаровський, то не Мазепа, що молодий небіж, то не старий дядько.

— Я б отсих царських людей, — почав Ломиковський, — сім кроків від себе тримав. Чого вони налазять до гетьмана?

— Звісно, з побажанням чоловік приїхав, — відповів котрийсь.

— Вже я того дожити не хочу, чого вони нам бажають.

— Вони нас люблять, як пси діда у вузькій вулиці.

— Закохалися в нас, як чорт у суху грушу.

— Прожитку нам не дають. Куди не ткнись — москаль.

— І біля гетьмана сторожу тримають.

— А хто ж тоді винуватий, — відповів Войнаровський, — що гетьман своїх людей непевний. Забули, панове, тії бунти, що були після Самойловича, і Петрикову ворохобню, і погрози посполитого люду за Палія.

Мовляв, скиньмо Мазепу, а поставмо гетьманом Палія, він робочому народові давні права поверне.

— Це було колись, а не нині. Нині за гетьманом велика сила стоїть.

— Велика, та непевна.

Тут старшини обступили Войнаровського тісним кругом і стали йому тихцем доповідати, що пора б гетьманові відвернутися від Москви. Народ тепер дуже озлоблений на царських людей за їх здирства й безеценства [59] всілякі, і коли б побачив, що гетьман не з царем, а з народом тримає, одною лавою посунув би за ним, як колись за батьком Богданом.

59

Безчинства.

До того відомо, що побіда перехиляється на сторону Карла, — чого ж тоді гетьманові триматися царя? Тепер Карло і його партія радо приймуть нас до своєї спілки, а пізніше не схочуть, як побідники, зроблять з нами що їм буде завгодно.

Старшини знали, що Войнаровський перекаже їх слова гетьманові і користали з нагоди, щоби в той спосіб висловити свої думки, бо до гетьмана не мали такої сміливості, а тим більше нині, на Різдво, коли б їх розмова мала б деякий офіціальний характер і, коли б, не дай. Боже, донеслося до Москви, то могла б мати важкі й неперед-виджені наслідки.

Войнаровський не спішився відповідати, але він і не перечив рішучо. Видно, був тої самої гадки, тільки не звірювався з нею. Діло було надто небезпечне, щоби грати в відчинені карти. Довіряти нікому не можна було. А тим часом він, як гетьманів небіж і любимець, почував себе до обов'язку виправдувати свого дядька.

— Зірветься, кажете, народ, як колись на зазов Богдана. А якщо не зірветься?.. Уважайте, що тепер інші часи. Одна церква. Тоді церква була наша, українська, незалежна від Москви, а тепер вона закабалена.

— Митрополит Гедеон Четвертинський запродав її, а Самойлович не боронив.

— Що не боронив? Помагав продавати.

— Золотий ланцюг за те получив і два алмазні клейноди.

— Отже, бачите. Тоді духовенство стояло за визвольне діло і благословило народ на боротьбу за віру і за церкву, а тепер було б якраз противно. Тепер духовенство за царем і проклинало б тих, що зважилися б проти царя іти.

— Це правда, але ж сила була би в наших руках, і тою силою ми і духовних заставили б іти разом з нами.

— А я боюсь, — обстоював Войнаровський, — що народ пішов би з духовенством проти нас, бо він і так не любить старшин, каже, що старшини такі порядки на Україні заводять, які у Польщі завели пани. А коли б і не весь народ пішов проти нас, так частина, а це все одно, що домашня війна, найгірша із усіх, — і повторилася б руїна, з котрою так довго боровся мій дядько і котру він насилу якось спинив та завів новий лад.

— Все це, — твердили старшини, — може бути, але не мусить.