Мотря

Лепкий Богдан

— Отеє вже друга звізда на наших очах погасла нині, — сказала Мотря зі смутком.

— Чи одна звізда гасне. Нічого вічного нема на світі.

— Бідні хлопці. Ліпили, малювали, напрацювалися, може, не один тиждень, тішилися тою звіздою, і нараз, за одну хвилину, радість їх і гордощі розвіялися з димом.

— Нічого не порадиш, Метре. Не один з нас так само майструє свою звізду, не тижні, а може, довгі літа. аж нараз вона йому за один момент погасне. Але з того ще не виходить, щоб її не майструвати. Не берім собі того дрібного випадку так дуже до серця, досить

нас Войнаровський розжалобив. — А звертаючись до тітки Лідії, додав: — Лідіє, будь ласка, передай хлопцям отсих три таля-ри. Хай собі нову звізду зроблять, ще крашу від тамтої. А бурсакам повідж, що ми на їх куншти дивитися готові.

— Де?

— Хіба у великих сінях. Там тепло, правда?

— В коминку від самого рана горить.

— Так туди вийдемо до них. Добре, Мотре?

— Будь ласка. Я на вертеп цікава. Люблю говорячі ляльки.

ВЕРТЕП

Від бібліотеки до сіней відчинено широкі двері. Перед порогом поставлено для гетьмана фотель. За ним крісла для тітки Лідії і Войнаровського. За ними, трохи збоку, сиділа Мотря.

Вона бачила всіх, а її мало було видно.

Сіни ряско освічено свічками, з коминка била полумінь і пахло королівським кадилом.

Посеред широких сіней на підвищенню стояв вертеп, як церква з трьома банями, розмальованими й позолоченими. Цілий фронтон вироблений гарно: гзимзи, пілястри, вікна. У вікнах, замість шибок, воскований папір, за ним свічечки, так що церква була освічена, ніби в ній вечірню правлять.

До церкви сходи, за останнім — двері. Над ними широка галерея і знову двері, ніби на хори.

— Щоправда, — замітив гетьман, — двері трохи заширокі, особливо горішні, і це псує архітектуру, але цілість обдумана як слід.

Він оком знавця дивився на ту мініатюру, що мала в собі прикмети київських церков, ним побудованих. Культурний діяч брав на хвилину верх над політичним, будівничий держави цікавився будівлею вертепу. Сам собі дивувався, що за великим про мале не забув, що до всього живого й гарного прикладав увагу.

— Як у театрі, не зачнуть виставу, — зауважив Войнаровський. — Усе готове, лиш занавісу підняти… Ось і дзвінок.

Задзвонили в бічнім покою, і трьох бурсаків жвавим кроком виступило перед гетьмана. Поклонилися, пальцями правих рук доторкаючись землі, і середній став говорити заздалегідь вивчену святкову орацію.

Говорив про вефлеємську зорю, про поклін пастирів і про дари трьох царів з востока, про радість цілої вселенної, що народився Христос, про втіху бідного бурсацтва, якому милосердний Бог дав такого благородного й великодушного опікуна муз і грацій, як ясновельможний гетьман Іван Степанович Мазепа.

— Як колись бідні пастушки бігли з бараньцями й овечками до вефлеємської стаєнки, так отеє ми з нашими вбогими кунштами прибігаємо до тебе, наш добродітелю, щоб подякувати тобі за твою печаливість, ласкавість і великодушність, а якою пособляєш нам добути науку і знання. І як

перед пастушками отсими горіла ясна зоря — комета і вела їх у Вефлеєм, так перед нами сіяла стать твоя, вказуючи нам шлях у Бахмач. Прийми ж тоді, наш достойний пане, низький поклін від бідного бурсацтва і побажання веселих і щасливих свят, усього блага на довгі літа — Христос рождається.

— Славім його, — відповів гетьман і подякував за труд і побажання питомцям славної київської almae matris [54] .

— Позволите, ясновельможний пане гетьмане, починати? — спитав оратор.

— Починайте з Богом!

Озвався дзвінок, і відчинилися горішні широкі двері в вертепі.

… Темно. Пастухи сплять коло своєї отари. Нараз вбігає Панько.

— Іване, Петре, Климе, Онисиме, вставайте! Глядіть, яка зоря засіяла на небі!

54

Матері-годувальниці школи (латин.)

На небі дійсно сіяє зоря з довгим хвостом. Пастухи з острахом дивляться на неї. Тривога, здогади, нарада: що робити? Рішили йти, куди їх звізда запровадить. Чим хата багата, тим рада, — понесуть в дарунку. Будять сонну отару, вибирають щокращі. Вівці блеють…

Той бурсак, що суває ляльками у вертепі, так знамените вдає блеяння овець, що навіть Войнаровський сміється й Мотря не може здержатися від сміху.

Двері вертепу закриваються, хор співає різдвяний тропар. Усі встають і потягаються за ними, як у церкві. Знов дзвінок, і знову відчиняються ті двері. Стаєнка, Мати Божа і в жолобі новонароджений Христос. Ясла; віл, кінь і осел хухають на дитинку. Старий Йосиф на палицю сперся і думає. Образ простий, як давний малюнок, зготовлений рукою, якою водить віра і прив'язання до традицій.

Хвилина мовчанки. Особи в вертепі не рушаються, живий образ.

Лиш кінь сумно пасеться, Осел з зимна трясеться, Пастирів кличуть, клячуть, клячуть, Бога в плоти бачуть, бачуть, бачуть, Тут же, тут же, тут же, тут же, тут.

За пастирями надтягають троє — царі. З повагою підходять до ясел і клякають. Середущий старий, по боках двох молодших. На всіх оксамитові, горностаями підбиті довгі плащі, наопашки, а під плащами козацькі вбрання.

Лідія Петрівна повертається до Мотрі.

— Бачиш? Середущий на гетьмана скидаються, цей справа на Орлика, зліва на Войнаровського… Хитрі які!

Гетьман насилу робить поважну міну; ляльки навіть рухи підхопили, хід, повороти голови, — як живі.

— Ніби на образах німецьких митців, — шепче Войнаровський. — Мати Божа з дитиною, а перед нею бургомістер зі своєю жінкою і з дітьми.

— Мистецтво пристосовується до життя.

— Незнання обстановки радить собі як може.