Мотря
Шрифт:
— Ні, я ще не скінчив. Але Тогобічний виговорився вчорашньої ночі переді мною, випивши трохи, що підемо якусь панночку визволяти.
— Яку?
— Не знаю.
— Ага. Ну і що?
— І що, коли ми її визволимо і до рідних батьків відставимо, то за це нам буде велика нагорода, може, й по коневі дадуть, а вашій милості відомо, що для таких людей, як ми, значить свій власний кінь.
— Ти того нікому не казав?
— Ні, не казав нікому.
— Так і мовчи. Без
— Не згадаю.
— А не чув ти, де ви мали тую панночку відвезти?
— Того я не чув, але, мабуть, не дуже далеко, бо ще тої самої ночі мали ми дальше утікати.
Чуйкевич надумувався хвилину.
— Ти підеш зі мною. Нічого тобі не станеться. Гільтай обіймив Чуйкевича за коліна.
— Встань! А тепер скажи мені по правді, кого з тих людей можна відпустити?
— Усіх, ваша милосте. Це люди не лихі, а нещасливі.
— Коли так, то краще взяти їх до роботи. Може, заслужаться. А цей хлопчина?
— Він зі всіх найбідніший. Йому батька у дворі вбили. Він боронив. Тяжко побили його — утік.
— Правду кажеш?
— Як же я смів би брехати добродієві моєму. Ви ж мені життя дарували.
— Так уважай же, а тепер до гурту вертай! Пішов.
Чуйкевич задумався: «От воно що! Значиться, Любов Федорівна затіяла таке небезпечне діло. Василь Леонтійович, може, про нього й не знає. Він певно не згодився б на те. Це ж злочин, це ребелія! Та жінка ще колись великого лиха накоїть».
Ходив, не знаючи, що йому робити.
— Добре, що на тім і покінчилося. Добре, що ми ватажка не зловили. Його ватага нічого не знає, — крім одного, а він під моєю рукою. Стоятиму на тім, що зробили ми звичайну гільтайську банду, яка окривалася у лісі. Поговорю ще з Петранівським, щоб він надто побідою не величався і щоби сотня не розговорювала про це. Гетьманові треба правду сказати, але ж і гетьман не схоче сорому на голову Мотриної мами. Тільки буде тримати Кочубеїв у руках.
Поговоривши з собою та порадившися розуму і совісті, підійшов до гільтаїв.
— Хто з вас хоче додому вертати, а хто під мою руку піде?
Виступило тільки трьох. Лишили дома жінок і дітей. Хотіли до них вертати. Не пощастилося їм зранку, не буде й до останку, погадали собі. З очей їм видно було, що тішилися такою несподіваною ласкою гетьманського канцеляриста.
— Хрест цілуйте мені, що більше на такі погані промисли не підете, — промовив до них Чуйкевич, виймаючи шаблю свою з похви і показуючи на той хрест, який був між ручкою і вістрям шаблі.
Перехрестилися тричі і поцілували побожно. Тоді перед Чуйкевичем навколішки впали.
— Батьку ти наш, добродію наш сердечний!
— Ідіть у мир і
Ватага як укопана стояла. Такого пана їм ще не доводилося стрічати. Кождий із них у цей мент душу за нього віддав би.
— Спішіться, щоб завидку з цього ліса вийшли.
— Не побачить він нас більше ніколи. Пішли.
Петранівський до Чуйкевича підбіг.
— А це ж як?
— Так, як бачите. Люди невинні, і я їх пустив. Спокійніших, певно, на всім світі не буде.
— А інші?
— Інших поведемо з собою.
— Під суд.
— Ні. На службу. Попрошу гетьмана, щоб їх під мою руку віддав. Вірніших в мене не буде. Петранівський дивився, ніби не розумів.
— Дивно.
— Ні, пане сотнику, — по-людськи. Невже ж мало крові на нашій землі? Треба щадити людей, придадуться.
— На війну, гадаєте?
— А вже ж що не на забаву, пане сотнику. Ми не коти, щоб із мишами граться.
— На війну, — повторив старий сотник, і ця гадка заспокоїла його. Дивувався, що воно таке просте, а він ніколи про те не подумав. Певна річ, що для війни відважного народу треба.
— Але що скаже пан гетьман?
— Подякує вам і мені. Сотник підкрутив вус.
— Так тоді хіба будемо вертати?
— Будь ласка, ведіть!
Це ще більше заспокоїло старого козака. Він казав «гультайству» йти походом уперед; за ним двигалася сотня; Чуйкевич задуманий за сотнею ступав.
Сніг під ногами скрипів, сіяли зорі, від пня до пня лунав відгомін козацьких чобіт.
МІЖ КНИЖКАМИ
Гетьман з Батурина не вертав. У його було там багато важного діла. Київський лікар від'їхав. При Мотрі остався тільки гетьманський «ляйбмедікус», як він себе радо любив титулувати. Він тричі в день відвідував недужу і тішився, що її здоровля видимо поправляється. «На свята, — казав, — ясна панночка буде могла встати і послухати колядників»,
Мотря дожидала свят, бо самота наскучила їй. В бахмацькім дворі було, як у якім скиті. До Мотриних світлиць ніхто, крім тітки і пажа, не навідувався. Прислуга переходила попри двері навшпиньках. Ніхто не важився заговорити голосніше, бо такий був приказ гетьманський. Щоб розігнати скуку, Мотря казала пажові читати собі книжки.
Було їх у дворі багато. Та, на жаль, хлопець умів лиш по-нашому читати, а наші книжки були здебільшого нецікаві, крім деяких хронік, котрі Мотря мало що не напам'ять уміла.