Московство

Штепа Павло

Як бачимо, «український» уряд УЦРада призначив О. Шаповала не командувати полком, а ліквідувати його. Саме тоді, коли на Київ сунуло з Московщини військо на чолі з царським, а тоді вже «советским» полковником М. Муравйовим [228] .

«Український» полковник-драгоманівець писав тоді таке: «Події останніх днів у Києві ясно свідчать про появу мілітаристичних течій в Україні. Це мусить непокоїти тих, хто щиро любить Україну. Такий мілітаризм не на часі. Він небезпечний і може принести багато лиха. Я старшина. Я скінчив середню і вищу військові школи і у військових справах маю великі знання і досвід. І я твердо кажу: Україні не треба сталого війська, не треба й козаччини. Хай наших товаришів не захоплює приклад поляків та чехів, які створили свої національні полки. Мене дивує, коли чую, що наші поважні люди радять нам наслідувати тих поляків та чехів. Та ж їхне військо не має нічого спільного з їхніми народами. Прихильно до нього ставиться лише малий гурт шовіністів. Постійні війська вже минаються» [229] . Пізніший український міністр Максим Славинський тоді ж писав: «Проти націоналізму, проти його виключності та себелюбства треба поставити ідею справедливості, ідею загальнолюдських ідеалів та етичних норм. Вони — вищі за всі націоналістичні вимоги окремих

народів» [230] .

[228]

І. Островершенко. «Богданівці знову в Київі».

[229]

Є. Долинський, «Робітнича Газета», 9 травня 1917.

[230]

«Украинская Жизнь», вересень, 1916.

Переконавшись, що УЦРада ставиться ворожо до ідеї української самостійності, полк імені гетьмана Павла Полуботка спланував поставити УЦР перед довершеним фактом у надії, що УЦР почне здійснювати самостійність України. Полк ув’язнив 17 листопада 1917 року всіх московських урядовців у Києві, оточив державні установи і повідомив про це УЦР, просячи її дальших наказів. УЦРада наказала полкові звільнити ув’язнених москвинів і виїхати на німецький фронт боронити імперію. Старшини полку зробили велику історичну помилку. Замість ув’язнити зрадників-драгоманівців (як зробив В. Ленін зі своїми «драгоманівцями»), вони виконали зрадницький наказ УЦР — вивели полк на фронт. До речі, по дорозі його обстріляли з кулеметів донські козаки, щоб покарати за зраду імперії. До Петрограда УЦР телеграфувала: юрба військових дезертирів збунтувалася в Києві, але УЦР встановила порядок і вислала ворохобників на фронт. А тоді уряду не слухали навіть самі москвини. Він подякував «верным малороссам».

У Фінляндії стояв 1917 року 12-й корпус імперської армії — майже самі українці. Корпус мав бронепоїзд, літаки і гармати. Штаб корпусу запропонував УЦРаді перевести корпус на московсько-український кордон, щоб стримати московську навалу, до якої тоді йшлось. УЦР відкинула пропозицію і порадила корпусові йти на німецький фронт. Саме тоді москвини залишали фронт і полками їхали додому. Крім того, за наказом уряду О. Керенського, УЦР вислала з України на німецький фронт 70 куренів по 1 тисячі вояків у кожному. Ті курені формувалися в Україні з українців. А уряд О. Керенського був уже політичним мерцем. Український Революційний Штаб у Петрограді вислав 1917 р. в Україну кілька добре озброєних і національно свідомих українських полків, т. зв. сердюцьких, і заздалегідь повідомив УЦРаду про виїзд. У Києві тих полків УЦРада НЕ прийняла, казарм їм не дала, не годувала, примушуючи розходитися. Українське селянство само створило Вільне Козацтво. Його творець селянин П. Шаповал пояснив дописувачеві «Нової Ради» мету Вільного Козацтва так: «Боронити шаблею права і вольності нашого козацького народу, як наші прадіди боронили. Виконуємо заповіт нашого пророка Тараса». Таке саме Товариство, з такою самою метою і навіть з такою назвою створило українське селянство 1854 року, використовуючи Кримську війну. Вільне Козацтво формувалося на взірець старого козацтва. Всі мужчини села складали одну сотню, всі сотні повіту — полк, всі полки губернії — кіш. Вся старшина вибірна. Вільне Козацтво створилося на Київщині, Волині, Херсонщині, Полтавщині і Чернігівщині. Найпершим і найупорядкованішим було на Київщині у Звенигородському і сусідніх повітах. Разом Вільне Козацтво налічувало понад 80 тисяч козаків. Мали кілька гармат.

Командувач ленінського війська М. Муравйов пізніше казав, що Звенигородщина була твердинею українського націоналізму, тому московське військо втратило там убитими в кілька разів більше, ніж будь-де в Україні. Звенигородське Вільне Козацтво розбило 1918 року добре озброєний німецький полк, а полонених німців примусило сапати буряки.

Вільного Козацтва найбільше боялася задрагоманена, москволюбська УЦРада УНР і пробувала підступно роззброїти його, а коли не змогла, то взялася до іншого способу: визнала Вільне Козацтво за допоміжну охорону і підпорядкувала його міністрові внутрішніх справ. Селяни розуміли хитрість і не визнали його влади над собою. Понад 200 тисяч вояків зукраїнізованих полків, 80 тисяч Вільних Козаків, 150 тисяч вишколених, досвідчених вояків 12-го корпусу, 70 тисяч вояків, висланих на німецький фронт, кілька полків сердюків, 27 дивізій, що складалися переважно з українців, 4 мільйони українців-вояків московської армії ще не збаламучених соціалістичною пропагандою — це була дуже велика сила, значно більша за ту, що мала тоді Московщина. Самі московські історики визнають, що українці в імперському війську кидали фронт останніми. Це й було причиною того, що імперський генштаб дозволив українізувати полки, сподіваючись ними втримати німецький фронт. Цієї сили було більше, ніж треба, щоб відібрати від москвинів владу й забезпечити державну незалежність України. Та український уряд (УЦРада) мав 1917 р. ще силу, яка перевищувала всі військові сили разом, вирішальну силу ЄДНІСТЬ української нації. Пізніше втратив її, а докладніше — сам її знищив. Московщина національної єдності тоді не мала. Уряд В. Леніна поборювали не лише монархісти, капіталісти, ліберали, а й соціалісти. Ніхто в Московщині не вірив, що більшовицька влада втримається довше, як півроку, її саботували урядовці, офіцерство, всі небільшовики. В Україні від часів Хмельниччини не було такої національної єдності, як у 1917 році, не було жодної української партії, чи більшої групи українців і навіть малоросів, що не визнавали влади УЦРади. Всі велелюдні українські з’їзди 1917 року: селянські, військові, учительські, кооперативні вимагали виконувати всі накази УЦР одностайно, без жодних застережень. Всі визнавали УЦР за єдину і найвищу владу України. Навіть змосковщені українські поміщики та промисловці спочатку не виступали проти УЦРади (ставилися нейтрально). Повторюємо: УЦР мала силу проголосити й утримати державну незалежність України. Національна стихія народу загрожувала змести зі шляху драгоманівців з їхнім москволюбством. Вимоги державної самостійності селянськими та військовими з’їздами не були порожніми словами. За тими вимогами стояла збройна сила протимосковських українських полків, протимосковського селянства. У виборах до імперського «Учредительного Собрания» 1917 р. в українських селах усі московські партії не одержали й 2% голосів. Українські партії — 98%. Рятуючи себе від політичної смерті, наші соціалісти-драгоманівці змушені були зрадити свою «единую-неделимую Россию», визнати ідею державної самостійності України. Це «були примушені» вони не посоромилися записати й до історичного документу. У першому універсалі УЦР чорним по білому написано: «…нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю». У другому Універсалі написано: «…ми рішуче ставимося проти замірів самовільного здійснення автономії України». У третьому Універсалі читаємо нісенітницю: «…в ім’я рятування всієї Росії сповіщаємо: від нині Україна стає Українською Народною

Республікою». У всіх трьох Універсалах читаємо: «…не одділяючись від усієї Росії, …не розриваючи з державою російською». Навіть у четвертому Універсалі, що проголошує власне державну самостійність України, читаємо, що Українським Установчим Зборам (навіть у цій назві по-рабському змавпували московське «Учредительное Собрание») «належить рішити про федеративний зв’язок з народними республіками бувшої російської держави». Отже, федеративна самостійність. Так глибоко вкорінилося рабство в розум і душу нещасного хохла, що він жахався навіть слів: «самостійність», «незалежність», «воля».

Як не парадоксально, проголосити державну незалежність примусила УЦРаду … Московщина. Завойовуючи Україну, вона вистрілювала всіх, хто показав себе національно свідомим українцем. Знайшовши в кишені щось написане чи надруковане українською мовою, стріляли власника, не питаючись й імені. Зайнявши 10 лютого 1918 р. Київ, москвини розстріляли понад 5 тисяч українців за один лише тиждень. Отже, загрожували й українським товаришам-соціалістам УЦР. Пізніше й постріляли, знищили в Сибіру тих, хто не втік за кордон, як В. Винниченко. Зруйнувавши власне військо, УЦРада змушена була просити Німеччину, щоби та вигнала москвинів з України. А задля того треба було підписати мир з Німеччиною, Австрією, Туреччиною. Вони й пояснили УЦРаді, що мир підписується лише з самостійною державою, а не частиною якоїсь держави. Так загарбництво «старшобратньої демократії» примусило москволюбів-драгоманівців проголосити проти своєї волі державну незалежність України. Зволікати дальше вже не могли, бо «брати» стріляли з гармат по Києву. Знищили гарматним вогнем дім приятеля московської соціалістичної «демократії» М. Грушевського. Пізніше, коли він визнав «прогресивну ролю» (його вираз) тої «московської демократії» і повернувся в Україну, вона знищила і його самого.

Та й проголошення державної самостійності України драгоманівці розглядали як тимчасовий відступ від заповіту вчителя. І після четвертого Універсалу зволікали вносити до своїх політичних програм засадничу вимогу державної незалежності України, сподіваючись, що обставини зміняться, і самостійність буде непотрібна. Всі українські соціалістичні партії аж у квітні 1918 р. (три місяці ПО четвертому Універсалі) на своїх з’їздах ухвалювали: «…уважати, що самостійність України при даних обставинах може забезпечити культурний та господарський розвиток пролетаріату», «…рахуючись з новим, реальними обставинами життя, визнати самостійність України» і т. п. І справді, тоді обставини були кепські для драгоманівців. У Московщині панували «брати-соціалісти», а кляті «обставини» примушували українських соціалістів воювати з московськими «братами-соціалістами». В Україні стояли німецькі полки, які не дозволили б створити в Києві московсько-малоросійський імперський «федеративний» уряд. Пізніше німці дозволили його створити несоціалістичним драгоманівцям (москволюбам) на чолі з П. Скоропадським, бо соціалістичні балакуни-нездари не змогли постачати Німеччині продовольство, як зобов’язалися в мирній угоді.

Ідеологічно й політично збанкрутовані драгоманівці твердять тепер, що, мовляв, 1917 р. наша інтелігенція була так змосковщена, що порівняно з нею драгоманівці були українськими самостійниками і навіть націоналістами. Неправду кажуть, ніби всі національно свідомі українці були тоді драгоманівцями. Щоправда, переважна частина нашої свідомої інтелігенції таки була москволюбською, але була і протимосковська, хоч і не така активна, як москволюбська, і тому історія мало оповідає про їхню боротьбу з Московщиною.

З найвизначніших українців драгоманівцями НЕ були: Омелян Огоновський (1833–1892), Іван Франко (1856–1916), Леся Українка (1871–1913), Кость Михальчук (1840–1914), Олександр Лотоцький (1870–1939), Андріян Кащенко (1898–1921), Михайло Коцюбинський (1864–1913), Володимир Антонович (1834–1908), Олександр Русов (1847–1915), Олександр Кониський (1836–1900), Павло Житецький (1836–1911), Федір Вовк (1847–1913), а менш знаних були тисячі.

Противниками Москви були з визначніших: Микола Міхновський, Валентин Отамановський, Вячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Олена Пчілка (Ольга Косачева), Юрій Колард, Іван Липа, Юрій Липа, Мусій Кононенко, Володимир Самійленко, Богдан Лепкий, Віктор Андрієвський, Опанас Андрієвський, Іван Луценко, Микола Макаренко, Сергій Шемет, О. Степаненко, М. Боярський, В. Шкляр, Т. Зінківський та тисячі інших.

Їхні думки висловив Т. Зінківський 1890 року так: «Москвини виявляють свою «культуру», своє національне «Я» тим, що знущаються з народів, які попали у московські пазури. Наші дурні гадають, що знущається московський уряд, а не московський народ. Мовляв, якби московський народ мав змогу висловити свої думки, то він був би осудив таке дикунство. Це — неправда. Це — безпідставна омана. Заходи московського уряду винародовити підбиті народи цілковито згідні з поглядами самого московського народу, згідні з культурою московського народу і з його історією. Не треба забувати, що той державний уряд, який не випадково став ним вчора, а який народ має довгі сторіччя, — такий уряд є природним, логічним витвором культури того народу. Так і московський є природним твором культури московського народу. Я певний, що коли б у Московщині був парламентарський уряд, то московське суспільство, разом зі своєю літературою було б шовіністичне та імперіалістичне, як і теперішнє. Хіба ж те московське винародовлююче розперезання (вакханалія), що нищить культуру в Польщі, в Україні, у балтицьких народів і всюди під московською владою, були би можливі, якби вони не були згідні з бажанням московського суспільства, московського народу? Коли б московське суспільство залюбки і з власної волі не виконувало б урядові винародовлюючі заходи, то ті заходи були би МАРНІ. Без власнохітньої допомоги московського суспільства московський уряд не мав сили і можливості винародовлювати; всі міністерські накази лишилися би мертвими на папері. Ні, народ, що виплекав у себе деспотів, поводитиметься деспотично з кожним, хто мав нещастя упасти під його лапоть. Раб бо, одержавши владу, неухильно стає деспотом» [231] . Це сказано 77 років тому.

[231]

Т. Зіньківський, «Молода Україна», 1890.

Чому саме соціалісти, москволюби-драгоманівці захопили 1917 р. владу в Україні, а не українські самостійники? Українські соціалістичні партії мали у програмах соціалізацію всієї (а не лише панської) землі, отже й селянської. Вдача, світогляд українського селянина є наскрізь власницькі. «МОЯ земля» нашому селянинові свята, за неї він готовий на смертельний бій. Наші соціалісти висунули гасло: «Вся земля селянам» і одержали 98% селянських голосів. Селяни голосували за соціалістів, бо сподівалися, що «Вся земля селянам», — це у власність. Соціалісти ошукали селян, не сказавши, що соціалізація — це розвласнення, і селянської землі також. А УЦРада проголосила соціалізацію землі і почала її здійснювати. Тоді селянин почав сіяти лише стільки, щоби вистачило його родині, слушно сподіваючись, що УНР «соціалізує» і врожай. Водночас німці побачили, що УЦРада не дасть їм того продовольства, що зобов’язалася в мирній угоді. І розігнали УЦРаду, поставивши генерала Павла Скоропадського гетьманом України.