Московство

Штепа Павло

Ні в писаних пам’ятках, ні в усних давніх переказах московського народу немає жодних натяків на боротьбу слов’ян з тубільцями-фіннами. Теперішні фінські та слов’янські географічні назви не зосереджені на окремих обширах, а перемішані на всьому просторі від Оки до Білого моря. Це вказує, що слов’яни — осадники не наступали великою масою, а проходили малими гуртами весь простір і мирно змішувалися з тубільцями угро-фіннами. Виникла потрійна суміш: 1) релігійна, що стала основою теперішнього набоженського світогляду москвина, 2) расова — теперішній антропологічний москвин, 3) суспільна — початок рільничого стану [9] .

[9]

В. Ключевський. «Курс русской истории». 

Українська держава ІХ–ХІІІ ст. була однією з найбільших держав Європи. Правити нею з Києва було нелегко, і тому українські князі поділили її на уділи, призначаючи своїх синів правити там під своєю зверхністю. Так Юрій Долгорукий княжив на Суздальщині. Там народився (від

половчанки) і виріс його син Андрій. Українська держава була тоді дуже ослаблена невпинними війнами з азійськими ордами. Використовуючи це ослаблення, Андрій Боголюбський напав 1169 р. на Київ, спалив усе місто, вигубив людей у ньому, пограбував церкви. Після цього він заснував свою столицю в новозбудованому місті Володимирі на р. Клязьмі. Московський історик В. Ключевський уважає 1169-й роком народження Московської держави. Всі московські історики не згадують нищення Києва Андрієм Боголюбським, а твердять, що Київ зруйнували татари. А татари руйнували його 1240 року, тобто 70 років після Андрія. Тому наш літописець і записав: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року». Як бачимо, традиція ненависті Московщини до Києва досить тривала. Від Андрія Боголюбського через Іванів, Петрів, Катерин, Миколаїв, Олександрів до Володимира 1917-го та Микити 50–60-х років.

Року 1237 Московщину завоювала Татарська Орда хана Батия. Московські князі стали підлеглими Батия, і він поставив по всій Московщині свої залоги. Татари були такими ж азіатами, як і угро-фінни, і ця їхня спорідненість сприяла злиттю обох народів в один — московський. Московський історик підтверджує: «Московські князі і не думали про боротьбу з татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше, ніж боротьбою. На відміну від українських князів, московські одразу визнали без застережень владу хана і встановили приятельські і навіть кровні зв’язки з татарами. Сам великий князь Михайло Тверськой оженився з татаркою, а за ним одружилися з татарками всі інші московські князі» [10] . За князями масово женилися обидва народи. Не важко уявити, якою мовою говорили їхні діти. Потатарщення (радше злиття) було загальним. По упадку влади Орди, татари масово переходили у християнську віру, і так з тої угро-фінно-татарської мішанини створився теперішній московський народ. Народ суто азійський, що й підтверджує аналіз їхньої крові. Азійські народи мають у крові групу «В», а індоєвропейські — групу «А». Москвини мають «В», а українці — «А». Москвинам притаманні первні монголоїдної раси, а українцям — європейської раси.

[10]

В. Ключевський, там же. 

Тепер у Московщині більшість прізвищ простонароддя є фінськими і татарськими. Серед аристократії та дворянства — сотні тисяч. Наприклад, цар Борис Годунов був татарин. Татарами — князі: Хованський, Юсупов, Урусов, Салтиков, Ордин-Нащокін, Мансуров, Сумбатов і т. п. Татари — дворяни: Архалуков, Алімонов, Аракчєєв, Аксаков, Ахматов, Асланбєков, Артанов, Аргамаков, Армяков, Ахметьєв, Арабажін, Арбатов, Баскаков, Бурдюков, Бехметьєв, Бурнаков, Барабанов, Беклємишев, Базаров, Бакчєєв, Барханов, Балаханов, Берендєєв, Бакунін, Барсанов тощо. «Да, азиаты — мы с раскосыми и жадными очами!», — співає О. Блок. Москвини, що переселилися до Сибіру поміж тамтешніх азіатів: якутів, камчадалів, киргизів дуже скоро перебирали не лише мову тих народів, а й їхні звичаї, навіть віру (поганську), забуваючи свою (московську) мову і звичаї. Але ті москвини, що оселювалися в Україні чи в Польщі, не переймали українських чи польських звичаїв, української чи польської мови. Ось така сила расової спорідненості.

Москвини вважали всіх немосквинів, навіть православних українців, за єретиків, грішників. Часто не пускали немосквинів-християн (навіть православних) до церкви. Татари були не християнами, а магометанами та поганами. Але москвини не вважали гріхом шлюб москвинів-християн з татарами-магометанами. Щобільше, Московська церква молилася за татарських ханів. Московський митрополит Феогност проклинав і відлучав від церкви тих, хто не виявляв беззастережної покори ханові Золотої Орди [11] . Московський письменник свідчить: «Ми, москвини, в Європі — гості, а в Азії ми вдома» [12] . Азійський звичай продавати дівчат дожив у Московщині до ХХ ст. у формі т. зв. «кладки», тобто умовленої суми грошей, що її платили батьки хлопця батькам дівчини [13] . «…Не ззовні, а зсередини татарська духовність заволоділа душею москвина. Це духовне завоювання тривало водночас і з політичним упадком Золотої Орди. В ХV ст. тисячі охрещених і неохрещених татар ішли на службу до московського князя, вливаючись до лав майбутнього дворянства. Двохсотрічне татарське панування не знищило волі в Московщині. Воля в Московщині загинула власне після визволення з-під татарської влади» [14] . Наведене твердження московського патріота і науковця виглядає дивним. Але воно правдиве. Ми звикли вважати татар дикунами, грабіжниками, вони ж бо сторіччями плюндрували Україну, брали ясир тощо. Проте дикунами — як на той час — вони не були, а військовими здобичниками, що за тих часів уважалося в Європі законним заняттям.

[11]

В. Ключевський, там же. 

[12]

Ф.

Достоєвський. «Дневник писателя». 

[13]

Ф. Вовк. «Студії з української етнографії та антропології». 

[14]

Г. Федотов. «Новый град».

Татари прийшли з Азії, де вони жили побіч висококультурного Китаю. Від Китаю татари перебрали багато знань і культурних звичаїв. За татарських (монгольських) ханів завжди були китайські науковці, дорадники і керівники. Арабські історики ставлять татарську державну адміністрацію не нижче за римську. Чужоземні торгівці їздили зі своїм коштовним крамом по всій татарській державі безпечно. В Московщині було небезпечно подорожувати навіть у XVIII ст. Столиця Татарської Орди — Сарай була культурним містом з брукованими вулицями, водостоками, з мистецьки збудованим палацом. Щодо військової майстерності татари були не гірші за римлян.

Татари були значно культурнішими за прамосквинів-угро-фіннів. Це визнають і московські історики від М. Карамзіна (1766–1826) до М. Покровського (1868–1932). Всі вони пишуть, що московська держава завдячує своїм народженням татарам. В. Ключевський (1841–1911) пише, що в XVI–XVIII ст. 57% московської провідної верстви були татарського походження, а ідею Чінгіс-хана загарбати весь світ дала Московщині її аристократія татарського походження. Перший московський історик М. Карамзін був татарського походження. Силу татарського впливу у щоденному житті видно з того факту, що москвини молилися в церкві в шапках на голові аж до 1651 року.

У складі татарської держави Московщина була напівсамостійною (автономною) і тому називалася «Русский Улус». У татарському війську та уряді служило багато москвинів, а в московському війську і уряді — татар. В Сараї постійно жило багато московських торгівців, вельмож і навіть московський єпископ. Так само і в московських містах було повно татарських торгівців, вельмож, ремісників. Цілком природно вони одружувалися з місцевими людьми, і коли впала Золота Орда, лишилися там, де жили. Таке мирне злиття обох народів московські історики називають «татарським ігом» (ярмом) і пишуть, що москвини збройною боротьбою скинули те ярмо. Це звична московська вигадка. Збройна боротьба була лише участю в боротьбі окремих ханів за владу. Зазвичай москвини завжди були на боці того, хто мав більше шансів на перемогу. Коли Золота Орда розпалася, ніяких змін у Московщині не сталося. Всі — і татари, і москвини — лишилися на своїх місцях, на старих посадах. Лише замість хана найвищим володарем став цар. Московський історик свідчить: «Не відділенням від Золотої Орди, не скиненням татарського нібито «ярма», але цілковито навпаки — перебранням усього ідейного спадку татар стала Московщина великою потугою» [15] . Расова спорідненість татар з предками москвинів не лише полегшила та прискорила потатарщення, що просякнуло дуже глибоко всі царини матеріального і духовного життя Московщини. Татарська кров дала лісовому угро-фіннові великий степовий розгін і розмах кочовика та нічим необмежений фанатизм. Ці суперечні властивості: боягузтво і розгін виявляються в сучасному москвинові. Він стихійно суне ордою підбивати, грабувати сусідні народи, але поза ордою достоту боягуз. Це бачимо в усій історії Московщини до сьогоднішнього дня. Пізніше домішалася до московської провідної верстви (лише до неї) невелика кількість європейської (української та німецької) крові, але вона розчинилася в морі азійської. Зрештою, татарська доба Московщини тривала вдвічі довше, ніж її «європеїзована» (1709–1917) доба. Азійський духовний тип москвина виявився надзвичайно стійким. По ХVIІІ ст. дещо змінилися форми, і то лише у вищих верствах, але зміст усього життя Московщини (матеріального і духовного) лишився через усі сторіччя і досі азійським. У ХІХ ст. московська інтелігенція ніби скинула з себе татарський «кафтан» і зодяглася в європейський фрак. Цей карикатурний «истинно русский европеец» панує й дотепер.

[15]

М. Трубецькой. «Наследие Чингис-хана». 

Після 1917 р. здавалося, що імперія втратила свою найсильнішу європейську підпору — Україну. Московщина повернеться до своїх природніх меж ХV сторіччя. Перелякані такою можливістю москвини заходилися закладати ідеологічно-правні підвалини свого панування в Сибіру, щоб утримати бодай його. Група московських утікачів-професорів (очолив її малорос проф. Петро Савицький) заходилася розробляти доктрину т. зв. євразійства. Євразійці, визнаючи азійське походження московського народу, пропонували обіперти московську фізичну і духовну силу на Азію, на все азійське. Їхній клич: «Москвини, обличчям до Азії!» означав ще: спиною до Європи. Вони обґрунтували тези, що Московщина є цілковито природньою історичною спадкоємницею політичного й ідейного капіталу Чингіс-хана.

Тим часом новому московському володареві В. Леніну пощастило повернути до імперії її європейську підвалину — Україну. Гострота імперської кризи минула, євразійська доктрина позірно ніби завмерла. Та не минула сама криза, і нова московська провідна верства кинулася поквапно розбудовувати господарство Сибіру, себто здійснювати доктрину євразійців. Розбудова Сибіру потребувала багато праці, і то тяжкої. І соціалістична влада пішла слідами своєї попередниці — монархічної: розбудовує Сибір руками і головою немосквинів. Тепер у Сибіру живе їх значно більше, ніж москвинів. Московщина тисячократно посилила московщення немосквинів, а насамперед — найнебезпечніших їй українців. Але й по тисячократно посиленому за останні півстоліття московщенні читаємо 1967 р. в часописах СРСР тривожні заклики боротися з націоналізмом немосковських народів.