Морозенко
Шрифт:
– Пилипку!.. Сину мій!.. Синочку!.. І куди ти пішов по такому лютому морозу?.. Куди ти знявся по такому скаженому холоду?..-гукала вона на бігу, думаючи, що це гукання раніш від неї добіжить р,о сина, подасть йому звістку, як побивається за ним його мати.
– .
Вітер подихав проти неї і геть односив назад Катрин нестямний лемент.
Не донявши гуком, вона надолужала бігом.
І Катря не жаліла своїх ніг: скільки хапало духу, мчалася, спотикалася об груду, падала у високі кучугури снігу і, викарабкавшись, знову неслася далі та далі.
От вона вже й біля лісу. Ось і в ліс вбігає. Бита дорога послалася вправо. А то чий слід верне наліво? На чистім снігу свіжий слід малої ноги. Катря як вкопана стала. "Невже се Пилипчин слідочок? Збилось уночі з шляху?" - вдарило Катрі в голову. "Та невже ж то, господи?" - скрикнула вона, не знаючи, що їй робити: чи йти по шляху, чи вернуть по сліду. ‹А може, воно далі й на шлях натрапило? Піду по сліду",- подумала Катря і, наче п'яна, хитаючись, тихо поплелася свіжим снігом у гущавину лісу.
Ясне сонце почало підніматися десь далеко за лісом, і його червоний світ слався в лісі по снігу, а на опушених інеєм гілках стрибало його ясне проміння, висвічуючи то жовто-зеленими, то червоно-синіми іскорками. Наче зачарований велетень, стояв ліс, опушений ввесь інеєм білим, прикритий і пронизаний наскрізь сонячним сяйвом. В ньому було тихо; холодне повітря від лютого морозу, здається, загусло, ані ворухнеться - чисте, прозоре, спокійне.
Хто втерпів би не зостановиться, щоб налюбуватися тією чарівною красою?
Отже Катрі байдуже про те! Не до того їй, щоб чим милуватись на світі. Вона
Он слід ріжеться прямо на кущ ліщини. Ні, не в кущ він пішов, а повернув поза кущем. Чмелена Кат-ря за ним повертає й опинилась серед невеликої круглої поляни.
Бистре око її не помилилося, вгляділо зразу, що Катрі треба, і вона, як стріла, полинула до пенька, на котрому сидів Пилипко, прихилившись до дерева головою.
– Пилипку!.. Синочку мій!
– нестямно скрикнула Катря і вхопилася за його.
Палючий огонь не опік би так боляче їй рук, як опекло їх холодне Пилипкове тіло!
У Катрі перед очима дим закурив, запекло біля серця, голова кругом заходила. Якась невиразна думка знялась в її голові, проплазала гарячим мозком та там і заколіла.
Опукою повалилася Катря біля сина та вже більше й не підводилась. В неї од нестямки розірвалося серце.
На третій тільки день кинулись селяни шукати Катрю і знайшли її, вже задубілу, біля мерзлого сина.
– Отаке-то вчинилося! Недаром сонце всі оці дні такі стовпи ставило,- мовив старий дід, оглядаючи холодні трупи.- Шкода молодої сили - подавив мороз.
– Та й краще!
– одказав Катрин близький сусіда, високий та сухий, наче дошка, чоловік.- Не задавив би мороз, то голод догриз!
– А хлопчик? Яка то була втішна дитина!
– знову каже дід.
– Не жалкуйте; діду, малого: раніше вмерло, менше горя знатиме!
– знай одно товче Катрин сусіда.
Люди тільки важко зітхнули та перехрестилися. Чи не від божевільних речей Катриного сусіди?