Молой
Шрифт:
Далі я, своїм звичаєм, підступив до головного питання: які речі брати з собою? З цього приводу я теж би ухвалив якусь абсолютно ледачу постанову, якби не вдерся мій син, прагнучи знати, чи можна йому вийти. Я насилу опанував себе. Він витер вуста тильним боком долоні. Такого я ніколи не любив бачити. Але ж є й жести, ницість яких куди огидніша, я трохи знав про них.
– Вийти? – перепитав я. – І куди піти?» – Вийти! Яка огидна невизначеність! – Я відчув, що дуже зголоднів.
– У В'язи, – відповів син. Саме таку назву має наш невеличкий публічний парк.
– Навіщо? – запитав я.
– Повторити ботаніку.
Траплялися миті, коли я підозрював, що мій син нещирий. Сьогодні була саме така мить. Мені майже хотілося, щоб він сказав: «Подихати повітрям», або: «Подивитися на дівчат». Лихо полягало в тому, що він знав про ботаніку набагато більше за мене. Інакше я б міг йому поставити, як повернеться, кілька гачкуватих запитань. Бо я просто любив рослини. Я навіть добачав у них ще один доказ існування Бога.
– Іди, – кивнув я, – але повернися о пів на п'яту, нам треба поговорити.
– Добре, батьку, – мовив син. «Добре, батьку!» Ет!
Я трохи подрімав. Скоротімо розповідь. Проходячи повз церкву, я мимоволі зупинився. Я розглядав портал у єзуїтському стилі, дуже гарний. Мені він видавався огидним. Я пішов далі, до плебанії.
– Пан абат спить, – повідомила служниця.
– Я зачекаю.
– Щось термінове? – запитала вона.
– І так, і ні.
Служниця завела мене до страхітливо голої вітальні. Ввійшов отець Амбруаз, протираючи очі.
– Отче, я потривожив вас, – несміливо озвався я.
Отець Амбруаз заперечно клацнув язиком об піднебіння. Я не зображуватиму наших дій, рис, характерних для нього, і рис, притаманних мені. Він запропонував мені сигару, я з удячністю взяв її й поклав до кишені поміж ручкою і автоматичним олівцем. Отець Амбруаз лестив собі думкою, що розуміється на манерах, знає звичаї, хоча сам не курив ніколи. Всі казали про нього, що він дуже щедрий. Я запитав, чи бачив він мого сина на недільній відправі.
– Звичайно, ми навіть розмовляли. – Я, мабуть, видавався здивованим. – Так, – провадив далі отець, – не побачивши вас на вашому місці, на першій лаві вірних, я стривожився, чи ви бодай не захворіли. Тож я й розпитав любу дитину, і вона заспокоїла мене.
– Я був змушений приймати вкрай невчасного гостя, – пояснював я, – й не міг спекатися його раніше.
– Саме про це і сказав ваш син, – мовив отець. І додав: – Таж сідаймо, куди нам поспішати. – Засміявся й сів, підібравши важку сутану. – Може, вип'єте чого-небудь? – запитав він.
Я був приголомшений. Невже Жак розбовкав про пиво? Він здатний на таке.
– Я прийшов просити вашої ласки, – знову заговорив я.
– Ви вже її маєте, – відповів священик.
Ми подивились одне до одного.
– Бачите, – говорив я далі, – для мене неділя без причастя, мов…
– Ніяких блюзнірських порівнянь! – застережно підняв руку отець. Може, подумав про поцілунок без вусів або ростбіф без гірчиці. Я не люблю, коли мене уривають. Я починав сердитись.
– Бачу, до чого ви хилите, – здогадався отець, – тож кажіть уже зразу, що
Я теж став дивитися на стелю.
– Десь вода протікала, – мовив я.
– Те-те-те, це вже погано.
Слово «те-те-те» видалося мені розпачливо безглуздим.
– Бувають миті, – казав далі отець, – коли відчуваєш спокусу зневіритися. – Він підвівся: – Піду візьму свого ящика.
Він називав те своїм ящиком. Лишившись сам і стиснувши руки, аж хруснули пальці, я запитав поради в Господа. Марно. Ну, бодай це вже відоме. А щодо отця Амбруаза, то побачивши, як він метнувся за своїм ящиком, у мене склалося враження, ніби він не сумнівається ні в чому. Чи, може, його кортіло подивитись, як далеко я зайду? А може, подобалося підбивати мене на гріх? Я узагальнив ситуацію в наступній формі. Якщо він знає, що я пив пиво, і однаково причащає мене, він грішить не менше, ніж я, якщо в цьому є гріх. Тож я майже нічим не ризикую. Отець повернувся зі своєрідною валізою-дароносицею, відкрив її і причастив мене, не завагавшись ні на мить. Я підвівся й палко подякував йому.
– Пхе! – мовив він. – Дурниці. Тепер можна й побазікати.
Щоправда, говорити з ним про щось інше я й не збирався. Тепер я прагнув тільки одного: якомога швидше повернутися додому й нажертися раґу. Наситивши душу, я відчув вовчий апетит. Але, трохи випереджаючи свій графік, подумав, що можу приділити отцеві вісім хвилин. Вони видались мені безкінечними. Отець розповів, що пані Клеман, дружина фармацевта й сама фармацевт першого класу, впала у своїй аптеці зі сходів і зламала шийку…
– Шийку! – вигукнув я.
– Стегна, – додав він, – ви не дали мені закінчити.
– А далі повідомив, що так воно й мало статися. А я, щоб не пасти задніх, розповів, що мої кури завдають мені багато клопоту, зокрема сіра курка, що не хоче ані нестися, ані сидіти на яйцях і вже понад місяць сидить у поросі зранку до вечора.
– Як Йов, га-га! – реготнув отець. Я теж засміявся.
– Як добре бодай інколи посміятися, – додав він.
– І справді.
– Це властиво людині, – просторікував священик.
– Я помітив.
На мить запанувала тиша.
– А чим ви її годуєте? – запитав він.
– Переважно кукурудзою.
– Кашею чи зерном?
– І так, і так, – відповів я й додав, що більше вони нічого не їдять.
– А от тварини ніколи не сміються, – зауважив отець.
– Тільки ми бачимо смішне, – докинув я.
– Що? – перепитав він.
– Тільки ми бачимо смішне, – з притиском повторив я.
Отець замислився.
– Христос, як відомо, теж ніколи не сміявся, – виснував він, глянувши на мене.