Меч Арея

Бiлик Iван

То був той самий косак, якого Богдан випередив нещодавно в Дубовому лiсi навпроти гори Дитинки. Через сiдло в нього був перекинений великий рудий олень зi ще молодими не розгiлляченими рогами. Богдан одразу впiзнав свого роганя – бiля горлянки й досi стримiла його коротка важка стрiла з бiлою лебедячою пiр'їною на зарiзi.

Непогамована лють збурилася в Богдановi, й вiн кинувся до чубатого комонника та почав стягати роганя з сiдла. Проте комонник штовхнув його чоботом у груди й, доки хлопець пiдiймався з пилюки, проскочив у ворота городця.

Не

тямлячи себе вiд образи, Богдан побiг аж до Полудневих ворiт, потому звернув у Хрещатий Яр, iзсунувсь осипом униз i, шаснувши в кущi ясно-зеленої лiщини, дав волю сльозам. Плакав довго й гiрко, плакав уголос, i в голосi снувалась настирлива думка: охаблюсь, охаблюся дому, нехай тодi шукають, нехай плаче й мати, й вона, я ж повернуся тiльки тодi, коли про мене загомонить уся земля – й Полянська, й Деревська, й Сiврська, й цiлий свiт. Ось тодi вона побачить, iз кого смiялася, нехай, нехай…

Так вiн пролежав до самого вечора, й, коли сонце сховалося за Дiброву, прийшли Борислав iз Вишатою. Вони вже все знали й нi про що не запитували. Богдан розповiв їм про свої плани.

— Пiйдете зi мною?

Борислав розгублено вiдповiв:

— А чого ж би й нiт.

Вишата ж тiльки широко всмiхнувся.

— Сього-таки вечора! – сказав Богдан.

Товаришi зiтхнули. Княжича однаково не переконаєш, коли надумався до чогось. I хоч як було лячно, хлопцi поклали на тому, що смерком викрадуть iз княжих стаєнь коней, вiзьмуть зброю, оружжя та харчу – й у путь.

Та коли, дiждавшись ночi, вивели й посiдлали коней i збиралися дати дьору з городця, бiля самих ворiт iз наштрикнутою на палю мертвою головою Богдан раптом став. Йому вчувся знайомий голос. Кинувши коня, вiн шаснув у садок. На лавi, де сьогоднi вдень лежав батько, лежала княжна Ясновида, над нею ж вовтузився той прийшлий косак i намагався приборкати її. Страшенний здогад рiзонув Богдана по серцi. То мав бути згадуваний учора Ясновидою лужицький князь Джурдже. Княжна вiдчайдушне боронилася й плакала, й хлопцевi знову заслiпило вiчi люттю. Вiн пiдскочив до лавки, вхопив приблудного косарина за кiску й потяг, аж у того з несподiванки голова заломилась назад.

Богдан з усього маху дав йому по пицi, той вiдскочив, i в темрявi хижо зблиснув короткий латинський меч. Богдан теж витяг оружжя з пiхов i дзвiнко крикнув:

— Боронися! Клич своїх косацьких кумирiв на пiдмогу!

Сутичка була коротка. Противники чи й устигли тричi схрестити мечi, й може, тому, що князь Джурдже випив надмiру меду, а може, просто не розрахував своїх сил i спритностi, та сталося так, що, вiдбивши Богданiв меч, вiн готувався кинутись на знахабнiлого отрока, однак лише болiсно й якось наче здивовано застогнав i впав навколiшки.

Богдан ошелешено позадкував i вдарився головою об яблуню, та в сю мить iз мороку виринув Борислав i потяг його за собою. Вже коли пiдскочили до Полудневих ворiт городу Києвого й чекали, поки зоружений сулицею мiж одчинить їм, до слуху їхнього долинув переляканий вереск, i Богдан упiзнав у ньому голос Ясновиди.

Мiсяця

того самого в третiй день

Цiлу нiч їхали хлопцi битим Соляним шляхом, то женучи коней учвал, то даючи їм перепочити, попускали поводи лише в найгустiших лiсах i, коли за Днiпром зблиснули першi променi сонця, опинились навпроти стольного городу Витичевого. Богдан мав пiд собою свого влюбленого сiрого в яблуках жеребчика, Борислав гнався вслiд йому на гнiдому, а за ним на рябiй кобилi тримавсь трохи збоку Вишата.

Поминувши стольницю, хлопчаки напинили коней. З високого насипу на них зорив мiж у рiзницi й шоломi. По якiйсь хвилi вiн гукнув: «Бериле!» На насип вийшов ще один, зоружений сулицею, й хлопцi вп'ялися коням пiд ребра, тiльки курява за ними стала. На витичiвському столi сидить Великим князем Богданiв дiд Данко, та всiм вiдомо, що найбiльше в такому станi належить стерегтися родичiв. I Великого князя зараз немає, пiшов походом на греки, його ж тивуни та вогнищани – люд непевний, он як дивилися з валу приворiтнi можi, тож краще таки триматися вiд них найдалi.

Лишивши по лiву руку Рожищiв, хлопцi звернули вбiк i вирiшили переднювати. Мiшаний лiс понад Соляним шляхом був багатий на сонячнi галяви, конi кали де пастися, до того ж i дичина тут велася.

Богдан сiв пiд ще не вбраним у листя дубом-нелинем i замислився. Про забитого вчора князя Джурiже вiн не думав, хай лишень про нього думає ота Ясновида, але в вухах йому й досi стояв її розпачливий, а може, зляканий вереск. Пiд боком у Богдана без угаву теревенив Борислав, та княжич мовчав i не вiдповiдав на його зачiпки. Коли людина вийшла з батькiвського вогнища, мусить бути дорослою й мислити по-дорослому. Борислав був сином велiйого болярина Борислава Старшего, вiдзначався винятковою балакучiстю, та Богдан друкив iз ним, i хлопець жодного разу не зрадив свого княкича.

Другий, Вишата, був протилежнiстю Бориславовi. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнпцi старим конюшим[2], а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дiвчинкою її продав йому сiврськиї велiй болярин Ладко, що тримав город у Нежинi. Вишата разом iз батьком та матiр'ю мешкав у городцi київського князя. Вiн майже нiколи не розмовляв, тiльки широке всмiхався, нiби з чимось погоджувавсь, або ж червонiв i сопiв, коли йшлося про щось неприйнятне. Вiн мав рокiв на п'ять або чотири бiльше за хлопцiв, однак парубкувати ще й не думав i завше воловодився з меншими, даючи собою керувати.

Борислав припинив торохтiти, й княжич наставив вухо:

«Що вiн питає?»

— Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневi краї, чи на всхiд, у Луги? Та пощо нам тi лугарi тепер, коли ти вбив їхнього князя? Куди ж поберемося"?

— Не з тих лугарiв, – буркнув Богдан, i Борислав знову закидав його словами:

— Вiдаю, що не з тих. Тi сидять на рiчцi Луганi, а се земля Сiврська. Та тiльки й сi, що за Вишгородом, ще одного з ними племенi.

— Не за Вишгородом. Далi сидять.