Меч Арея

Бiлик Iван

Нiкому з «iранiстiв» не спадало на думку й iнше: що Геродот, який у кожному разi неодмiнно пiдкреслював мовну спорiдненiсть тих або тих племен, жодним словом не натякнув про бодай вiддаленi кревнi чи мовнi зв'язки скiфiв iз персами. Усi iранськi мови й тепер, через двi з половиною тисячi рокiв, дуже схожi одна на одну. Таджицький поет i мовознавець Бозор Собiр мене запевняв, що таджик, iранець, осетин, курд чи пуштун чудово розумiють однi одних без перекладача. А двi з половиною тисячi рокiв тому, коли iранськi мови були ще ближчими й, напевно, взагалi не потребували в своєму середовищi перекладачiв! То невже ж би Геродот не сказав, що скiфи й перси, мiж якими спалахнула така жорстока вiйна, розмовляли близькими мовами?

Нашим iсторикам

це не спадало на думку, та їх i звинувачувати в цьому грiх, бо якась добра душа давно колись вирiшила, що радянським ученим цiлком досить знати росiйську мову. Ну, а якби комусь раптом спало на думку завагатись у безпомильностi Абаєва й уважнiше прочитати бодай Геродота, очам вiдкрилося б невiрогiдне.

Ось той уривок про богiв: «Скiфською мовою Гестiя зветься Табiтi, Зевс (i, як на мене, то цiлком правильно), – Папей». Звернiм особливу увагу на слова в дужках. Невже Геродот знав скiфську мову, що так само-впевнено схвалював правильнiсть iменi чужинського бога? Батько iсторiї не знав жодної мови, крiм рiдної. Як же тодi розумiти оте його зауваження?

Звернiмося спершу до словника – «Древнегреческо-русского словаря», укладеного Й. X. Дворецьким за редакцiєю члена-кореспондента АН СРСР С. I. Соболевського й виданого в Москвi 1958 року. Кращого видання в нас поки що немає. За браком грецького шрифта в друкарнях пишу грецьке слово латинськими лiтерами:

Pappaios. Iз закiнчення видно, що це – одна з форм давньогрецького присвiйного прикметника. Але чи з грецького кореня утворений сам прикметник? Так, iз кореня слова pappos, що означає «дiд», «прадiд», «пращур». Є й паралельна форма вiдiменних чи присвiйних прикметникiв: iз закiнченням -oos. Наприклад pappoos. I pappaios, i pappoos перекладаються однаково: дiдiвський, прадiдiвський, установлений пращурами.

Тепер лише стає зрозумiлим, чому Геродот так схвально поставився до iменi чужого, скiфського божества. Те вже цитоване речення про богiв скiфських належить читати так: «Скiфською мовою Гестiя зветься Табiтi, Зевс (i, як на мене, цiлком правильно) – Прадiдiвським». Просто перекладачi механiчно сприйняли грецьке слово за не грецьке й не стали його перекладати.

За цим принципом утворювалися всi давньогрецькi присвiйнi прикметники: Nilos (Нiл) – Nilaios, Niloos (Нiльський). koitos (постiль) – koitaios, koitoos (постiльний), filos (друг) – filaios, filoos (дружнiй). pappos (дiд, прадiд, пращур) – pappaios, pappoos (дiдiвський, прадiдiвський, установлений пращурами).

Поступово стає зрозумiлiшим, хто були отi скiфи та по-якому вони розмовляли. Й хто були гуни, яких давнi й пiзнiшi iсторики називали теж скiфами. Мимоволi хочеться ще раз нагадати слова вiзантiйського iмператора Костянтина Багрянородного про народ, який сам себе величав русами, хоча iншi народи продовжували вперто називати його скiфами та гунами.

Й на згадку само собою спадає, що сучаснi монголи не вiдмовляються нi вiд Чiнгiсхана, нi вiд Батия, нi вiд того, що колись призвело до розпаду могутньої Київської держави. Монголи були, й слiв iз пiснi не викинеш. Нiхто нiяких полiтичних конструкцiй не будує на вироках давноминулих часiв. Монголи не претендують на землi, якi на певний час були потрапили в залежнiсть до їхнiх пращурiв, так само як греки не збираються вимагати назад Константинополя, який п'ять сторiч тому став турецьким мiстом Стамбулом. I кожен народ зокрема, й усi народи разом свято бережуть пам'ять про своє минуле, хоч би яким здавалося воно з висоти сьогоднiшнього дня й сьогоднiшньої моралi. Бо iсторiя, як сказав один вiдомий вчений, схожа на багатоповерхову споруду, в якiй ми посiдаємо найвищий поверх. Кожне поколiння будує своє житло все вище й вище, й споруда то мiцнiша, що мiцнiшi її пiдвалини. Ми повиннi знати кожен камiнь свого фундаменту й кожну цеглинку поверхiв, якi лишилися пiд нами, щоб при зведеннi верхнього, нашого ярусу врахувати все до дрiбничок: i

мiцну гранiтну кладку, й зотлiлi пiдпори, не соромлячись казати собi правду й правильно оцiнювати.

А соромитися гунiв i скiфiв нам таки й нема чого. Навпаки: коли чуйним скальпелем зiшкребти з полотна давнiх подiй не завжди вмiле й не щоразу чесне малювання пiзнiших епох та iсторикiв, то перед очима нам раптом постане яскрава панорама героїчних битв i гiрких поразок, генiальних полководцiв та мислителiв i не менш генiальних пройдисвiтiв, панорама величних епох злету й перiодiв незбагненного карколомного спаду. Й усе те наше, й усе то – ми, бо ми вспадкували кров наших далеких i прадавнiх пращурiв, а разом з кров'ю – й пам'ять тих часiв, i ця iстина вже не потребує жодних доказiв.

Слова «гуни» й «вандалiзм» ми сприйняли з чужих вуст, наче аксiому, в якiй мовби не личить i сумнiватись. Тепер це звучить як осуд, як вособлення слiпої лютi варварiв, що зруйнували Рим i стiльки сала залили за шкуру готам. Рим був осередком свiтової культури й свiтової фiлософської думки, це так, це – iстина, але iстина й те, що Рим був також i жандармом античного й ранньосередньовiчного свiту, фортецею, за чиїми гранiтними мурами зiбралися торговцi, наглядачi й власники рабiв i залiзними легiонами намагались накинути рабство й усiм тим народам свiту, котрi ще не зазнали їхнiх кайданiв i нашийникiв. Рим був нездоланною цитаделлю, яка, проте, давно вже виявилась пiдточена тотальною корупцiєю й давно перестала створювати матерiальнi й духовнi вартостi.

Й треба було сили не менш потужної й жорстокої, яка завалила б ту незрушну тисячолiтню фортецю. Й такою силою стали слов'яни на сходi, слов'яни й германцi на захiдних краях континенту. Що ж, нема чого й казати, борня була жорстока – на життя чи смерть. Але згадаймо варварськi розправи й з боку римлян, коли вони часом брали гору над «варварами»: рiки кровi й багатомильнi «алеї» розiп'ятих на хрестах, поголовний грабунок та знищення вогнем i мечем усього того, що насмiлювалося пiднятись проти Священної Iмперiї та її новим богом помазаних володарiв. Згадаймо все це – й жорстока лють «варварiв» у жодне порiвняння не стане з витонченим вандалiзмом римських просвiщенних карателiв.

Тим часом «вандалами» й «гунами» лишились в iсторiї тi, хто ще не вмiв у пишних трактатах i хронiках описати справжнiй хiд подiй i справжню вартiсть вождiв та народiв. Тому ми повиннi з потрiйною пильнiстю ставитися до кожного слова, мовленого про нас, i тому потрiйної цiни набуває кожне об'єктивне речення, написане iсториками в поривi великодушностi чи з якихось iнших, не вiдомих нам мiркувань, бо тi, хто тримав у руках перо чи рiзець, не щоразу, далеко не завжди були великодушнi й прямi в своїх судженнях, заполоненi шовiнiзмом або обплутанi павутиною багатоярусної залежностi вiд володарiв, класiв та епох; адже в усi часи iдеологiя була й лишається партiйною, а iсторiографiя, як жодна з наук, – найменш об'єктивним важелем у системi iдеологiй.

Так, Аттiла був «варвар», якого iсторики ворожого табору намагалися змалювати найчорнiшими фарбами, особливо, коли бралися за видимий портрет. Але якого, спитаймо себе, великого дiяча давньоруської iсторiї змальовувано красенем? З-пiд писала римських та грецьких iсторикiв усi вони виходили кривими, похмурими й звiроподiбними. Та коли вiдсiяти зерно вiд суб'єктивної полови, то часом може вималюватися зовсiм iнший портрет.

Адже сам Прiск переказує нам слова Аттiлиних ворогiв про «царя гунiв». Римський сановник Ромул мовить у Прiскових щоденниках: «Нiхто з-помiж царiв, що володарювали в Скiфiї чи в будь-якiй iншiй країнi, в такий короткий час не здiйснив стiльки великих справ, як Аттiла». В германському епосi «Бiтерольф i Дiтлiб» мудрiсть Аттiли порiвнюють iз Соломоновою. Але Соломон, як свiдчить епос, при всiй його величностi не мав поряд себе стiлькох витязiв, скiльки їх бачив Бiтерольф при дворi могутнього Аттiли.