МАРУСЯ ЧУРАЙ
Шрифт:
стояння — діло добре загалом.
А я таки чогось подумав зразу,—
аж де зійшлись, чого б то за селом?
А якось бачу — щось майнуло з греблі.
Шубовснуло — аж зойкнула вода.
А я ж туди і ніг не дотереблю.
Ну, думаю, втопилась, от біда.
То добре, що Іван тут нагодився
та витяг із води напівживу.
Бо там колись мій шурин утопився,
то гибле місце, я й не допливу.
Суддя сказав: — Усе це прикро, справді,
і ті млини,
Але ж ми іншу розглядаєм справу —
не як топилась, а труїла як.
Тож свідок мовив трохи не до діла.
Тут треба чітко провести межу.
— То я ж не бачив, як вона труїла.
А як топилась, — бачив. То й кажу.
Тоді Бобренчиха становила інших осіб,
числом сімнадцять,
а з тих сімнадцяти має п’ять,
котрі до присяги годні будуть.
Ну, ті сказали, що Маруся — відьма,
що у Полтаві гіршої нема,
що всі це знають, і по ній це видно,
і що вона ж співала і сама:
«Котра дівчина чорні брови має,
то тая дівчина усі чари знає».
І то ж вона наврочила, нівроку,
що покалічив Савку Саврадим.
Уміє перекинутись в сороку,
а то виходить з комина, як дим.
— Панове судді, я прошу пробачення,—
сказав Горбань з паперами в руці.—
З’ясую стисло свідкам звинувачення,
щоб не збивали суд на манівці.
Козак Бобренко, на ім’я Григорій,
єдиний син достойної вдови,
котора зараз у такому горі,
що не схилить не можна голови,—
чотири годи бувши у походах,
ні в чім нагани жодної не мав.
Був на Пиляві, і на Жовтих Водах,
і скрізь, де полк Полтавський воював.
А це улітку повернувсь додому,
в хазяйство, підупале за війну,
і, як годиться хлопцю молодому,
хотів ввести у дім собі жону.
Отож нагледів дівку, собі рівну,
дізнавши, певно, що і він їй люб,
Грицько посватав Галю Вишняківну,
повзявши намір брати з нею шлюб.
Чурай Маруся, що його любила,
любила, справді, вірно і давно,
тоді його із ревнощів убила,
підсипавши отруту у вино.
Чи це свідомо, чи під впливом хвилі,
як не було, а ревнощі — це сказ.
Так стався злочин. Хлопець у могилі.
І от стоїть убивниця пред нас.
Страшна, панове, приточилась справа.
Хай стане совість на сторожі права!
Порадившись, звеліли ми пред вряд
поставити
Тож Галя Вишняківна підійшла,
була про все розпитана дискретно
і лагідно, як молода особа,
з уникненням подробиць, що могли б
ще більше їй розвередити душу.
І теж вона признала під сумлінням,—
що так було, любилися ми з Грицем,
побратись мали... мови не стає...
Що він ходив до тої чарівниці,
панове суд, то істина не є.
Вона у нього розум відіймила,
але було це не тепер, колись.
А як вона була йому немила,
то хто ж його присилує: женись!
Вона ж, дурна, чогось була топилась,
по тому ще й заслабла і злягла.
А я кажу: чого ти причепилась?
Чи ти його у власність набула?
А він такий, що він брехать не буде.
Грицько був чесний, не якийсь бабій.
Він сам казав, що вже її забуде.
У домі в нас він був уже, як свій.
Оце увосень мали ми побратись.
Помщаючись, пропала ж і сама.
Вже тато наш і на весілля втратились,
а Гриць умер... а Гриця вже нема...
— В такому разі будемо відверті,—
сказав суддя,— бо тут не до прикрас.
Чого ж тоді він в ніч своєї смерті
таки у неї був, а не у вас?
Тоді Вишняк, жалосний за такую
тяжку зневагу дому свойого,
просив дочку не спитувати більше.
Галю спочутливо одвели
баби в бабинець, сплакану,
понєваж
при кождім ділі
свій бабинець є.
Суддя поглянув на підсудну лаву:
— Що скаже нам убивниця на се?
Вона ні слова не сказала праву.
Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.
Тоді сама Бобренчиха, вдова,
суду сказала у тії слова:
— Мовчить, бо стидно. Бачив бог із неба.
Я знаю все, так наче там була.
В ту ніч вона сама його до себе,
розпутниця, обманом затягла.
Яка стоїть немов свята та божа.
Ото така вже вдача потайна.
Бо на обличчя з янголами схожа,
але в душі — то чистий сатана.
Якби я вам про неї розказала,
що говорив про неї хто кому!
Вона в Полтаві світу зав’язала
хіба Грицькові тільки одному?!
І осінило раптом Горбаня:
— А може, то було якесь дання?
Якесь чар-зілля або привороти,
і він не зміг його перебороти.
Тому й зайшов од Галі до Марусі,
улігши тій диявольській спокусі.
А зілля річ, ви знаєте, капризна —