Марсові онуки
Шрифт:
Завдяки Іллі Юрійовичу Олекса став зоре-льотчиком, біологом і радистом корабля «Знання», здатним при потребі замінити інших членів екіпажу. За тривалий час подорожі він часто співав у своїй радіорубці перед мікрофоном. Його слухали не тільки Ілля Юрійович і Роман Васильович, але й американці на «Просперіті», і зорельотчики «Мрії»…
«Мрія»…
До найменших подробиць пам'ятав Олекса все, що було потім.
Взнавши по радіо думку американців, Ілля Юрійович викликав Романа Васильовича
Він сидів тоді в магнітному кріслі, що притягало костюм, зсутулившись, ніби на кораблі була не невагомість, а потрійна тяжкість зльоту. Широко розставивши великі коліна і спершись на них руками, він невидющим поглядом дивився в куток кабіни.
Роман Васильович, цокаючи магнітними підошвами, ходив по кабіні й ганив американську пропозицію:
— Авантюра! Не передбачено ніякими інструкціями! Пожертвувати ще одним кораблем! Піти на риск подвійного перевантаження «Знання»! Викинути навіть запаси кисню і прилади… Олекса запально перервав його:
— Наші очі на Венері замінять багато приладів!
Добров не вгавав:
– І чи можливо це — спускатися на планері, який призначено для самого тільки робота! Що це? Безумство?
— Швидше сміливість, — встряв Олекса.
Роман Васильович зупинився перед Богатирьовим:
— Як же ти сам гадаєш, Ілля?
— Гадаю — не спитавши броду, не лізь у воду.
— Правильно гадаєш! — зрадів Добров.
— Отже? — тривожно спитав Олекса.
— Отже, думки такі, — підсумував Ілля Юрійович. — Як на Олексу, слід негайно, сторч головою, шугати вниз на американському планері. Як на Романа, виходить — повертай голоблі, покружлявши над планетою…
– І як же? — підвищив голос Олекса.
– І не так, і не сяк. У воду поліземо, та… раніше про брід дізнаємось. Це значить, спершу, як пропонував Роман, станемо супутниками Венери і гарненько вивчимо її: чи не суцільний на ній океан або пустельний материк, що покритий попелом вулканів, де й життя ще нема?
— Цього не може бути! — не втримався Олекса.
— Все можливо, — відповів Ілля Юрійович. — Так ось. Коли з допомогою радіолокації одержимо глобус Венери, позначимо, де її моря, а де суша, коли виберемо місце для посадки, тоді викидай крісла і ліжка пілотів, усе, крім нашого звіринця, і готуйся до посадки на «Знанні». Саме знання доставимо ми на Землю. Роман Васильович знизав плечима:
– І навіщо ти тільки думку людей запитуєш, Ілля?
… Кораблі підійшли до Венери і стали її супутниками, пролітаючи над мінливим, непроникним океаном вічних хмар.
Почали промацувати поверхню планети радіопроменем. Американці на «Просперіті» і Олекса з Іллею Юрійовичем на «Знанні» робили це незалежно один від одного, звіряючи
Ілля Юрійович показував американцям глобус, на якому поступово з'являлися контури океанів. Містер Вуд у свою чергу показував на екрані свій варіант Венери.
Слід сказати, що варіанти дуже розходилися.
— Тут гори! — сперечався з Гаррі Вудом Олекса.
— Боюсь, що ви сприйняли за гори пилову бурю, — відповідав Вуд.
— Та тут вода, — показував на глобус Олекса.
— Або нафта, — висловлював припущення містер Аллан Керн.
В одному спостереження співпадали — в розташуванні дивної інфрачервоної плями.
Мері Стрем вперше втрутилася тоді в цю розмову.
Керн і Вуд уточняли з Богатирьовим берег океану, а Мері сказала Олексі зовсім тихо, наче на вухо:
— Що, коли ця теплова пляма — місто?
— Постараємося сісти недалеко! — запевнив Олекса.
— Ви щасливий, Олексо, — зітхнула вона, — ви побачите чарівну країну. Все одно споконвічна це пустеля чи… А раптом там цивілізація? І вони бачать нас… Я все вслуховуюсь у тріск атмосферних розрядів, все хочу почути адресовані до нас знизу радіопередачі.
— Марно стараєтеся, Машо, — прорипів Роман Васильович, що підійшов до екрану. — Цивілізації тут не може бути.
— Чому ви так гадаєте? — стурбовано запитала Мері. — Ви проти існування інших цивілізацій?
— Ні, — відповів Добров. — Цивілізація на інших світах можлива, та…
— У нашого Романа Васильовича з будь-якого питання є «та», — сказав Олекса, відсовуючись од екрана.
Добров скоса глянув на нього і сказав:
— Та розумне життя не може виникнути на різних планетах водночас.
— Чому? — здивувалася Мері.
— Цивілізація — це мить на космічному годинникові. Адже планети існують мільярди років, а розумне життя — десятки тисяч років. Воно спалахує і гасне, як і все на світі в коловороті життя. Спалахи розуму співпасти не можуть… Тим більше тут, де містер Вуд передбачає кам'яновугільну еру.
— О'кей! — відгукнувся з екрана Гаррі. — Ви слушно зауважили — кам'яновугільна ера! Командоре! Уточнюємо… тут у вас також вийшло щось схоже на рослинність.
— Рослинність або мілка лагуна. Поки що важко дійти висновку, — відгукнувся Богатирьов.
— Наш містер Вуд знав про це ще з Землі, — дошкульно зауважив Аллан Керн.
— Можливо, що це справді рослинність. Я б дуже цього хотів, — сказав Богатирьов.
Богатирьов і два американці знову схилилися над глобусом.
Мері зробила Олексі знак. Він пішов до радіорубки, надів навушники, почув голос американки:
— Чому вони не говорять про цю теплову пляму?