Марево
Шрифт:
— Ви обидва говорите з такою впевненістю, ніби вже бачили ці машини, — зауважив Олег. — Це ще треба перевірити.
— О, ми дуже довго думали над цим, — сказав Зрбі. — Ясна річ, темних, неосвічених людей легко злякати, їх легко можна примусити повірити, що це кара божа, що це початок страшного суду, що слідом за цим маревом появиться верхи на ослі анти-мухаммед, який знаменує собою кінець світу. Але той, чий мозок не затемнений фанатизмом, хто не особливо прислухається до байок мулл і дервішів, зрозуміє, що справа тут не в
— Це добре, що ти і твої друзі не вірите в надприродне походження марева, — сказав Олег. — Але чи зможеш ти поручитися, що у всіх вистачить витримки і що ніхто не поверне назад, побачивши перед собою жахливі примари?
— Тому я й говорю, що треба захопити ці машини до того, як зійде сонце, — втрутився Кайнаров. — Ніч в пустині коротка. Небо вже почало світлішати. Чому б нам не вирушити зараз?
— Яка буде твоя думка, Зрбі? — запитав Трубачов.
— Я теж вважаю, що треба виступати зараз.
— Тоді скажи людям, хай готуються.
Зрбі пішов по колу, тихо говорячи щось кожному з присутніх, а Кайнаров присунувся ближче до Олега і, намагаючись зазирнути йому в очі, спитав:
— А я?
— Що — ти? — не зрозумів Трубачов.
— Я сьогодні теж поїду з вами?
— А машина? — в свою чергу поцікавився Олег.
— Машина — що? Вона все одно нікуди не дінеться.
— Помиляєшся, Кайнаров. Машина для нас зараз — найдорожче. Це наш притулок, пункт збору, продовольчий склад і все що завгодно. Позбутися машини — значить остаточно перетворитися в бездомних кочовиків. Машина — це, якщо хочеш, символ, часточка нашої Батьківщини. Уяви собі, як дивляться на неї тутешні мешканці. Адже це радянська машина!
— Ну для чого такі слова? — докірливо поцмокав язиком шофер. — Хіба Кайнаров не розуміє? Кайнаров усе дуже добре розуміє. Але йому теж хочеться поїхати з вами. — і хіба це погано?
— Я не можу тобі цього дозволити, — стояв на своєму Олег.
— А коли б я щось придумав? — примружив око Кайнаров.
— Наприклад?
— Серед нас є жінка.
— Дівчина, ти хотів сказати?
— Так, дівчина, ханум. Вона розумна і, мабуть, відважна.
— Ну то й що?
— Хай вона залишиться біля машини.
— Я подумав про це раніше за тебе. Вона справді залишиться біля машини.
— То чого ж ми сперечаємося? — здивувався Кайнаров. — Значить, я можу дякувати свою долю за те, що вона послала сюди цю прекрасну ханум, і спокійно їхати разом з вами?
— Нікуди ти не поїдеш.
— Але ж ця дівчина, Сетард?
— Ти відповідатимеш і за машину і за Сетард.
— Ой, ой, — вхопився за голову Кайнаров. — Я думав, що вона залишиться замість мене, а виходить — мене примушують охороняти і машину й ханум. Клянуся бородою свого дідуся — тут же нічого не трапиться. Я сиджу біля машини вже десять днів, і ніхто, крім шакалів, не пробував добратися до неї.
— Не пробував — ще не значить,
— І якраз сьогодні вдосвіта?
— Можливо, якраз сьогодні вдосвіта.
— Знаєш що, Трубачов? — сердито підвівся Кайнаров.
— Ну, що?
— Бачив каміння в горах?
— Ну, бачив.
— Ти гірший за нього. Твердий і… без серця. Камінь — і все.
— Що ж, камінь то й камінь. Нічого не поробиш.
— Тьфу! — сплюнув шофер і одійшов у темряву.
Через півгодини табір знявся з місця.
Ніч уже відступала в темні гори, звільняючи піски від своєї непроглядної запони. Спочатку все зливалося в один колір: і сірі піски, і сірі верблюди, що йшли широким швидким кроком, і сіре досвітнє повітря Навіть вороні й рижі коні майже не виділялися на загальному сірому тлі. Але ось повітря стало прозорішим, сіра пелена упала з нього, і стало видно довгий караван струнких, тонконогих верблюдів, групу вершників у голові каравану і Олега верхи на золотистому ахалтекинці на чолі всієї колони.
Зрбі порівнявся з Олегом і щось сказав йому. Трубачов підвівся на стременах, озирнувся на колону і, махнувши рукою, ніби запрошував усіх інших не відставати, погнав коня чвалом. Верблюди, звиклі ходити в довгих ланцюгах караванів один за одним, спочатку не слухалися своїх верхівців і не хотіли порушувати чіткого строю, але потім один за одним почали вибігати вбік і, далеко вперед викидаючи свої довгі ноги, помчали навздогін за ахалтекинцем.
Вже зовсім розвиднілося. Олег з жалем подумав, що вони виїхали все-таки надто рано, тому що марево не з'явиться до сходу сонця, а знайти його, поки воно само не викриє місця свого зародження, буде не так легко.
— Дивіться! — закричав Хедаят.
Олег кинув погляд у той бік, куди вказував Хедаят, і зліва, на самому краю чорних пісків, побачив ціле містечко з білих полотняних наметів. Він спинив коня і машинальним рухом протер очі: чи не марево це знову? Але ні, намети стояли на тому самому місці і зникати, здається, не збиралися. Трохи збоку від них виднілися якісь незграбні споруди, теж покриті сірою парусиною, і Олегові навіть здалося, що він бачить там кілька людських постатей. Але це могло тільки здаватися, бо на такій відстані важко було розглядіти що-небудь, крім білих наметів.
Звертала на себе увагу та обставина, що в селищі, яке лежало перед ними, не було жодної повстяної кибитки з круглим куполом, не було й тих куренів, які звичайно напинають бідняки з однієї кошми, перекинутої через палицю. Жодного шматка рудої повсті, такої характерної для всіх поселень, постійних і тимчасових, пустині, жодної речі, яка б вказувала на те, що там зупинилося якесь місцеве плем'я. Ні, дивлячись на ці світлі намети, можна було б подумати, що тут отаборився загін військ якоїсь європейської держави або ж зупинилася для тривалої роботи велика дослідницька експедиція.