Марево
Шрифт:
— Ну що ж, — розвів руками професор, — це не так вже й багато, але для початку досить. Як ви думаєте? — звернувся він до Олега.
— Буде важко, — відверто сказав той. — Доведеться ходити по дворах і вмовляти кожного. Почнемо з найбідніших. Бідні люди завжди розважливіші в таких випадках.
Зайшло сонце, коли професор і Олег повернулися від кедходи до свого маленького табору, що розкинувся на околиці кишлака, біля старої гіллястої шовковиці.
Вечори в пустині короткі, день майже раптово переходить у ніч, і тому небо, яке після заходу сонця запалало
Кайнаров і Елла сиділи біля невеличкого вогнища, на якому закипав чай.
— Ну що? — запитала дівчина, коли Олег, виринувши з пітьми, присів поряд з нею.
— А де ж це Монгані? — не відповідаючи, запитав Трубачов.
— Вона пішла подивитися селище.
— Елло Михайлівно, прошу вас на хвилиночку до хворого, — почувся від машини голос професора.
Елла встала і пішла до Григорія Микитовича, а замість неї до вогнища підсіло дві нових постаті. То були брати хворого. Вони виринули з темряви, мов з води, обидва босі, одягнені в довгі білі сорочки і бавовняні шаровари, з брудними ганчірками на головах, що мали заміняти собою чалму. Темнолиці, міцні, з жилавими, ніби гранчастими шиями, вони вражали своєю суворою силою. І тільки їхні очі, великі, блискучі й сумні, говорили, що людей цих вже, мабуть, давно зломила нужда, і вони зовсім не такі дужі, як здаються з першого погляду.
Трубачов, знаючи, що спроба дізнатися про мету приходу братів не призведе ні до чого, мовчав, ворушачи прутиком тліючі вуглики, Кайнаров готував чай. Професор і Елла ще поралися біля хворого, і здавалося, що вони там уже цілу вічність.
Нарешті Григорій Микитович ступив у освітлене коло біля вогнища і побачив гостей. Він зрадів їх появі і, обертаючись до Елли, що йшла слідом, весело сказав:
— Ми, здається, принесли цим товаришам втішні вісті про здоров'я їхнього брата. Чи не так, Елло Михайлівно?
— Звичайно.
— Це дуже добре, — промовив Олег, — але нам спершу доведеться напитися з нашими гостями чаю.
— Чаю?! — злякано перепитав професор. — Після того, що було в кедходи, ви ще хочете пити чай?
— Я не хочу, але правила гостинності…
— До біса всі ці правила, від яких людина може померти в перший же день! — вигукнув професор. — Ці молоді люди могли прийти до нас о третій годині ночі, то ви й тоді б мене стали будити й напувати чаєм.
А Кайнаров уже розливав у широкі чашечки ароматний кип'яток і розкладав на килимкові лаваші [19] з сиром, мигдаль у цукрі, свіжі фрукти.
Олег першим взяв до рук обпікаючу чашечку і підніс її до уст, але пити не став, чекаючи, щоб хто-небудь з гостей зробив перший ковток.
Чай пили довго, зосереджено. Професор нетерпляче совався на своєму місці і
19
Лаваш — прісний хліб, що нагадує наші коржі.
Та ось старший з братів одставив убік чашку, погладив бороду, подивився спершу на професора, потім на Олега і, ткнувши себе в груди, сказав:
— Мерей.
— Його звуть Мерей? — догадався професор.
— Так, — ствердно кивнув головою Олег.
— Керей, — скосив Мерей очі в бік свого брата.
— Зрозуміло, — промовив професор.
— Жанай, — дивлячись у темряву, сказав Мерей, і всі зрозуміли, що він говорить про хворого брата, який лежить у машині.
Початок розмові було покладено. Олег по черзі назвав усіх своїх товаришів, розповів, звідки й чого вони сюди приїхали, а потім ще раз повторив історію врятування їхнього брата Жаная, яку вже розповідав Мерееві й Кереєві сьогодні вдень. Питати Мерея й Керея, чого вони прийшли до табору в час, коли всі правовірні мусульмани сплять, він не став.
Запанувала мовчанка. Стало чутно, як в арику спроквола, дзюркоче вода і десь в іншому кінці кишлака риплять колеса дерев'яної арби. І, мов розбуджений зі сну цим риплячим звуком, Мерей знову заговорив, швидко, захлинаючись, рішуче. Він говорив дуже довго, і професор врешті не витримав:
— Про що він?
— Він сказав, — почав перекладати Трубачов, — що не стане говорити язиком одне, коли на серці в нього зовсім інше, щоб не бути схожим на торговця, який показує пшеницю, а продає ячмінь.
— По суті, по суті! — зробив нетерплячий жест Григорій Микитович. — Що він од нас хоче?
— Далі він розповів, що говорять мудреці про сон, який буває сон…
— Ці теорії мене мало цікавлять, — одмахнувся професор, — далі…
— Після цього він сказав, що негаразд людині спати самотній, бо сонний і мертвий — це майже однаково: ні той, ні другий нічого не знають, що відбувається навколо. Різниця між ними може бути лише тоді, якщо сонний буде не самотнім, а з тим, від кого його дух одержує насолоду. Тобто він повинен спати з життям на відміну від мертвого, який спить без життя.
— Чортзна-що! — розвів руками професор.
— А тому, — вів далі Олег, — Мерей говорить, що людина мусить якомога менше спати на самоті, бо вона ще встигне зробити це, коли її душа перенесеться в простори вічності.
— Все це дуже мило, — саркастично промовив Григорій Микитович, — але я ніяк не зрозумію, чому саме після втомливого переїзду і після не менш втомливого обіду в цього кедходи маю вислухувати подібні східні теорії?
— Це була тільки передмова, — сказав Олег. — Вони хочуть забрати свого брата додому, до його сім'ї, до дітей і дружини.
— І заразити цю дружину й цих дітей тифом! — жваво додав професор.
— Це ми повинні їм тепер пояснити — здвигнув плечима Трубачов.