Людина і зброя
Шрифт:
– Тут не курять, – сказав Лагутін. – Nо smoking. – І додав: – Мало не бахнув я по тобі.
– Навряд чи поцілив би. А якби й поцілив, то навряд чи пробив би: шкура на мені – будь здоров.
– Та знаємо… Все бурлакуєш? На побаченні був?
– А де ще бідному студентові бути? Блукав. Промишляв. Пив радощі світу, як сказав би поет. А я кажу по-своєму: дурень той, хто не вміє пити життя нахильці. З повного ковша!
– Ти вважаєш, що для цього саме час?
– А що?
– На цей світ зазіхають
– Чорта пухлого!
– Що – чорта пухлого?
– Руки їм поодбиваємо, не тужи!
І він пішов у вестибюль, насвистуючи.
Незабаром з темряви з'явилась перед Лагутіним ще одна постать, висока, струнка, розгониста, – Богдан Колосовський. Мабуть, Таню проводив до її дівочого гуртожитку на Толкачівку. Богдан підійшов до Лагутіна, ніяково посміхаючись, видно, було йому трохи незручно, що в такий час, коли інші стоять уже на постах, роблять діло, він іде собі з побачення, обцілований дівчиною, вільний від усього. Лагутін з делікатності не став питати, звідки він іде, – що тут питати, коли й так ясно, – і за це Богдан в душі був вдячний йому.
Зупинившись біля Лагутіна, запитав:
– Тобі, мабуть, пора змінятись? Хочеш, я стану?
– Треба Спартака спитати.
– Нащо?
– Без цього не можна. Там списки.
– Ну, то ходім до нього.
В комендантській Спартак саме розмовляв з кимось по телефону. «Єсть! есть!» – рішуче примовляв він раз за разом, а цілий гурт хлопців – серед них і Дробаха, – розсівшись на столах та на підвіконні, мовчки дивились на Спартака – хто похмуро, хто з веселою цікавістю спостерігаючи його в новій і такій, видно, приємній для нього ролі.
Коли Павлущенко кінчив розмову, Лагутін напівжартома доповів, вказуючи на Богдана:
– Привів ось «затриманого». Чи можу йому передати пост?
Спартак спідлоба глднув на Колосовського, потім на Лагутіна, і кругла голова його в світлих хвилястих кучерях нахилилась над якимось списком, що лежав перед ним на столі.
– Дозволь мені змінити Лагутіна, – після тягучої паузи звернувся Колосовський до Спартака.
– Лагутіна зміняє Ситник, – холодним тоном сказав Павлущенко і гукнув у куток, де з'юрмились хлопці: – Ситник, заступай на пост!
Першокурсник Ситник, моторний, їжачком стрижений хлопчина, з надмірною серйозністю прийнявши від Лагутіна гвинтівку, шурхнув з нею у двері – на пост, а Колосовський при мовчанні присутніх підступив ближче до Спартакових списків:
– Коли ж там моя черга?
Спартак, по-начальницькому хмурячись і не знаючи, як це не пасує до його повних, по-дитячому рожевих щічок, довго шукає Богдана в списку і нарешті заявляє невдоволено:
– Тебе нема.
– Як нема?
– А так, що нема.
– Хто складав список?
– Відомо хто. Бюро. Я.
Колосовський міцно прикусив губу. Помовчав під уважними поглядами
– Чому ж мене до списку не вніс?
Скрипнув стілець.
Кругла Спартакова голова вже знову схилилась, розсипалась кучерями над паперами.
– А ми не вносимо всіх підряд. Тут відібрано кого слід.
Ця репліка викликала обурення хлопців.
– А його, по-твоєму, не слід?
– Відмінник навчання! Ворошиловський стрілець! – полетіло звідусіль. – Чого тобі ще треба?
– Допиши! – зіскочив з підвіконня Дробаха. – Скажи, що пропустив випадково! По темноті своїй! Але Спартак одразу його присадив:
– Ти он краще помаду зітри на щоці! Кому війна, а кому мать родна.
Тернувши кулаком по щоці, Дробаха, однак, не вгамовувався:
– Стріляєш гірше за нього, а душу вимотуєш… Такому товаришеві – і ти не довіряєш? Не можеш довірити йому годину відстояти на твоєму безглуздому посту?
Це, видно, дошкулило Спартака. Він підвівся за столом – натоптуватий, туго затягнутий поясом товстунець.
– Бачу, що про тебе теж слід було подумати, якщо ти називаєш наш пост безглуздим, – надуто блимнув він на Дробаху, і в голосі його з'явилися погрозливі нотки. – Відомо тобі, що таке пост? Відомо, що оголошено воєнне становище?
Дробаху це, однак, не спантеличило. Від підступив ближче до столу.
– Ну й що?
– А те, що нам потрібна зараз потроєна пильність!
– До кого?
– До всіх! До тебе! До мене! До всіх! Лагутін, наблизившись ззаду до Спартака, спокійно поклав йому руку на плече:
– Ти нам тут промов не виголошуй, товаришу Ціцерон, поясни по суті: чому в списку нема Колосовського? Хто дав тобі право зневажати, відстороняти в такий час його, нашого товариша, чесного, надійного…
– Ти мене не вчи, – Спартак сердито струснув із себе Славикову руку. – І ви тут оце не мітингуйте. Демократія кінчилась! Кого включати, кого ні – дозвольте мені знати!
Він знову сів за столом, насупившись ще більше, ніж досі.
– І все ж ти нічого не пояснив, – не відступав від столу Дробаха.
– А ти питай у нього пояснень! – не дивлячись на Богдана, крикнув Спартак. – Спитай, де його батько.
Богдан відчув, як жарка кров вогнем заливає йому обличчя. Батько. Нічим іншим не можна було болючіше вразити його зараз, як саме нагадуванням про батька. Ти син репресованого, син людини, яку названо ворогом народу, вихоплено, викреслено з цього життя, відправлено рубати тайгу. На курсі знають про це декотрі з хлопців, навіть затайливо співчувають тобі, і все ж зараз ти перед ними справді ніби в чомусь винуватий. Наче втаїв. Наче приховав. Не було вже слів для заперечень Спартакові, не залишалося нічого іншого, як мовчки вийти з комендантської. Обернувся й вийшов, уникаючи поглядів товаришів.