Лялька
Шрифт:
Кілька днів після цього панна Ізабелла тільки й чула що про Вокульського. По всіх салонах повторювали його ім’я. Маршалок присягався, що Вокульський напевне походить з старовинного роду, а барон, знавець чоловічої вроди (він по півдня просиджував перед дзеркалом), твердив, що Вокульський — «цілком… цілком…». Граф Саноцький закладався, що він — єдиний розумний чоловік в країні, граф Літинський проголошував, що цей купець є взірцем англійського промисловця, а князь лише потирав руки і, усміхаючись, говорив: «Ага?..»
Навіть Охоцький, навідавши одного разу панну Ізабеллу, розказав їй, що гуляв з Вокульським
— Про що ж ви говорили? — спитала вона здивовано. — Не про літаючі ж машини?..
— О! — замислено пробурмотів кузен. — Вокульський, мабуть, єдиний чоловік у Варшаві, з яким про це можна говорити. Він людина незвичайна! «Єдиний розумний… єдиний комерсант… єдиний, хто може говорити з Охоцьким?.. — думала панна Ізабелла. — Хто ж він такий насправді?.. Ага! Вже знаю…» їй здалося, що вона розгадала Вокульського. Це — честолюбний спекулянт, який для того, щоб проникнути в вище товариство, вирішив одружитися з нею, зубожілою панною знатного роду. Для цього ж він завойовував визнання її батька, тітки-графині і всієї аристократії. Але переконавшись, що йому й без неї пощастить пролізти в вищий світ, він раптом охолов… і навіть не прибув у Лазенки!.. «Поздоровляю, — думала вона. — Він має все, потрібне для кар’єри: непоганий, здібний, енергійний, а головне — нахабний і підлий… Як він насмілився удавати закоханого в мене, а потім так легко… Ці парвеню справді випереджають нас навіть у лицемірстві… Який же він негідник!..»
Вкрай обурена, вона хотіла навіть сказати Миколаєві, щоб він ніколи не впускав Вокульського й на поріг вітальні… Щонайбільше — в кабінет батька, якщо він прийде в справі. Але згадавши, що Вокульського взагалі до них не запрошували, почервоніла з сорому.
В цей час вона дізналась від пані Мелітон про нову сварку Кшешовського з дружиною і про те, що баронеса купила коня за вісімсот карбованців, але, мабуть, поверне його, бо за кілька днів мають бути скачки, а барон з багатьма заклався на великі гроші.
— Можливо, що барон і баронеса навіть помиряться з цієї нагоди, — зауважила пані Мелітон.
— Чого б я не дала, аби тільки барон не відкупив коня та програв ті гроші, на які закладався!.. — вигукнула панна Ізабелла.
А через кілька днів панна Флорентіна під великим секретом розказала їй, що барон не одержить свого коня, бо його купив Вокульський.
Таємниця ще не була розголошена, отож коли, панна Ізабелла пішла до тітки з візитом, то застала її з Заславською — вони радились, як би через того коня помирити барона з баронесою.
— Нічого з цього не вийде, — сміючись, сказала панна Ізабелла. — Барон не одержить свого коня.
— Може, хочеш закладатися? — холодно спитала графиня.
— Будь ласка, тьотю, — на ваш сапфіровий браслет…
Заклад відбувся, отже, графиня й панна Ізабелла були дуже зацікавлені скачками.
А потім панна Ізабелла злякалася: вона дізналась, що барон дає Вокульському чотириста карбованців відступного і що граф Літинський виступає в цій справі посередником.
В салоні графині навіть перешіптувались, що Вокульський мусить погодитись на пропозицію барона не задля грошей, а задля графа. І тоді панна Ізабелла подумала: «Згодиться, якщо він зажерливий скоробагатько, але не згодиться, якщо…»
Не наважувалась навіть докінчити
Під впливом цієї думки вона дуже ласкаво розмовляла з Вокульським на скачках. Проте навіть за такий дрібний прояв зичливості вона докоряла сама собі: «Нащо йому знати, що ми цікавимось його скачками?..
Не більш, ніж усі інші. А нащо я йому сказала, що він «мусить виграти»? Або що означала його відповідь: «Виграю, якщо ви захочете»? Цей чоловік уже забуває, хто він такий. Але байдуже, коли за кілька чемних слів Кшешовський аж захворів від злості».
Панна Ізабелла ненавиділа Кшешовського. Колись він упадав коло неї, а діставши одкоша, почав мститися. Знала, що позаочі він називав її старою панною, яка вийде за свого лакея. Цього було досить, аби вона запам’ятала образу на все життя. Але барон не обмежувався цієї фразою, він навіть при ній поводився цинічно, знущаючись з її старих поклонників та натякаючи на руйнацію її родинного маєтку. А тому, що й панна Ізабелла ніби ненароком шпигала його одруженням задля грошей з жінкою-міщанкою, від якої він, однак, нічого не міг дістати, між ними точилась запекла, часом навіть непристойна боротьба.
День скачок був для панни Ізабелли днем тріумфу, для барона — днем поразки і ганьби. Правда, приїхавши на іподром, він удавав з себе веселого, але насправді в ньому кипів гнів. А коли ще побачив, що Вокульський і приз, і одержані за коня гроші вручив паппі Ізабеллі, він втратив самовладання, підбіг до карети і вчинив скандал.
Для панни Ізабелли нахабна поведінка барона та його слова про Вокульського, як про її поклонника, були страшним ударом. Якби це було пристойно для добре вихованої дами, вона вбила б барона. Страждання її були тим тяжчі, що графиня вислухала вихватку барона спокійно, Заславська збентежилась, а батько навіть не озвався, бо здавна вважав Кшешовського божевільним, якого краще не дратувати, а бути до нього поблажливим.
В цю хвилину (коли на них почали вже поглядати з інших екіпажів) на допомогу панні Ізабеллі прийшов Вокульський. Він не тільки поклав край докорам барона, а й викликав його на дуель. Ніхто не мав сумніву, що це було саме так; Заславська злякалася за свого фаворита, а графиня зауважила, що Вокульський не міг зробити інакше, оскільки барон, підходячи до карети, штовхнув його і не попросив пробачення.
— Ну, скажіть, будь ласка, — схвильовано говорила удова, — чи варто ж битись на дуелі за таку дрібницю? Всі ж ми знаємо, який Кшешовський неуважний та недоумкуватий… Найкращий доказ — те, що він нам тільки-но наговорив…
— Це правда, — зауважив пан Томаш, — але ж Вокульський не зобов’язаний про це знати, а зажадати сатисфакції повинен.
— Помиряться, — байдуже сказала графиня і звеліла їхати додому.
Отоді панна Ізабелла й відступилась несподівано для самої себе від своїх правил і… значливо потиснула руку Вокульському.
Вже доїжджаючи до застави, вона не могла собі цього пробачити. «Як я могла отаке зробити?.. Що такий чоловік про мене подумає?» — докоряла собі панна Ізабелла. Але тут у ній прокинулось почуття справедливості, і вона мусила визнати, що цей чоловік неабиякий.