Лялька
Шрифт:
Увечері він пішов у театр, але вийшов відтіля після першої дії. Знову тинявся по місту, але, де б він не ходив, скрізь його переслідувала думка про завтрашню прогулянку і невиразне передчуття, що йому пощастити наблизитись до панни Ізабелли.
Минула ніч, потім ранок. О дванадцятій він наказав запрягати. Написав записку в магазин, що приїде пізніше, і порвав одну пару рукавичок. Нарешті увійшов слуга. «Коні готові!» — майнула думка у Вокульського.
— Князь!.. — доповів слуга.
Вокульському потемніло в очах.
— Проси.
Увійшов князь.
— Добрий
Але з цього нічого не вийде. Я заарештую вас і заберу до себе. Буду навіть такий нечемний, що сяду в ваш екіпаж, бо свого не взяв. Проте я певний, що все це ви мені пробачите за прекрасні вісті.
— Може, зволите сісти, князю?..
— На хвилинку. Уявіть собі, пане Вокульський, — казав князь, сідаючи, — я доти докучав нашим панам-братам…
Я правильно сказав?.. Доти переслідував їх, поки, нарешті, кілька чоловік не обіцяли прийти до мене та вислухати ваш проект створення торговельної спілки. Отож негайно забираю вас з собою, або, краще сказати, — забираюся з вами, і їдьмо до мене.
Вокульському здалося, ніби його з усієї сили кинули грудьми об землю.
Його збентеження не пройшло повз увагу князя, який усміхнувся, вважаючи, що Вокульський зрадів з його візиту та запросин. Йому й на думку не спало, що для Вокульського прогулянка в Лазенки важливіша за всіх князів і всі спілки.
— Отже, ми готові? — спитав князь, встаючи з крісла.
Ще одна секунда — і Вокульський сказав би, що не поїде й не хоче ніяких спілок. Але в ту саму мить у нього майнула думка: «Прогулянка — для мене, спілка — для неї».
Він надів капелюша і поїхав з князем. Йому здавалося, що екіпаж їде не по брукові, а по його власному мозку. «Жінок здобувають не жертвами, а силою, навіть силою кулака…» — пригадались йому слова пані Мелітон. Під впливом цього афоризму йому захотілося схопити князя за комір і викинути на вулицю. Але це тривало тільки мить.
Князь скоса поглядав на нього і, бачачи, що Вокульський то червоніє, то блідне, думав: «Не сподівався я, що зроблю таку приємність цьому хорошому Вокульському. Справді, треба подавати руку допомоги новим людям…»
У своєму колі князь мав репутацію завзятого патріота, майже шовініста; поза аристократичними колами його вважали одним з найдостойніших громадян. Він дуже любив говорити по-польськи, але коли говорив і по-французьки, то завжди на громадські теми.
Він був аристократом з голови до п’ят — душею, кров’ю, серцем. Вірив, що кожне суспільство складається з двох частин: сірої юрби й обраних класів. Сіра юрба була витвором природи і, може, й справді походила від «мавпи», як твердив всупереч святому письму Дарвін. Але обрані класи мали якесь вище походження, і їхніми предками були якщо не боги, то принаймні їхні кревні — герої, як-от: Геракл, Прометей, в крайньому разі — Орфей.
У князя був у Франції кузен, граф (до краю отруєний заразою демократизму), який насміхався з неземного походження аристократії.
— Дорогий мій, — казав він, — здається, ти не зовсім розбираєшся
На обличчі у князя в таких випадках виступали червоні плями.
— А ти бачив коли-небудь, — заперечував князь, — префекта або маршалка з таким величним виразом обличчя, який ми бачимо на портретах наших предків?..
— Що ж у цьому дивного, — сміявся заражений демократизмом граф. — Художники надавали портретам такого виразу, який і не снився жодному з оригіналів, так само як знавці геральдики та історики поширювали про них казкові легенди. Це все брехня, мій дорогий!.. Це тільки декорації та костюми, які одного Войтка роблять князем, а другого батраком. Насправді ж і один, і другий — лише кепські актори.
— Проти знущання, мій дорогий, сперечатись нічого! — обурювався князь і втікав. Він прибігав у свою кімнату, лягав на шезлонг і, закинувши руки за голову та дивлячись на стелю, бачив, як по ній проходили постаті надлюдського зросту, сили, відваги, розуму, безкорисливості. То були його і графові предки, тільки граф зрікався їх. Невже у нього в крові є якась домішка?..
Юрбою простих смертних князь не тільки не гордував, а навпаки: ставився до них доброзичливо, спілкувався з ними й цікавився їхніми потребами. Він уявляв себе одним з Прометеїв, які мають до певної міри почесний обов’язок — діставати для цих бідних людей вогонь з неба. До того ж релігія наказувала йому добре ставитись до меншої братії, і князь червонів лише від думки, що більша частина аристократії стане колись перед судом божим без такої заслуги.
Отже, щоб уникнути цього сорому, він бував на всіляких нарадах і навіть влаштовував їх у себе вдома, жертвував по двадцять п’ять або по сто карбованців на різноманітні громадські заходи, а головне — постійно журився становищем нещасної вітчизни і щоразу закінчував свої виступи фразою:
— Отже, панове, подумаймо насамперед про те, як підтримати нашу нещасну вітчизну…
Сказавши це, він відчував, що з серця його зсувається якийсь тягар — тим більший, чим більше було слухачів або чим більше він пожертвував на якусь громадську справу.
Скликати нараду, заохотити до громадської справи і вболівати, безупинно вболівати за своєю нещасною батьківщиною — ось у чому, на його думку, полягали обов’язки громадянина. Але якби його спитали, чи посадив він коли-небудь дерево, аби захистити людей і землю від спеки, чи прибрав коли-небудь камінь з дороги, аби він не ранив коням копит, — він був би щиро здивований.
Він відчував і мислив, прагнув і страждав — за мільйони, але ніколи не зробив нічого корисного. Йому здавалось, що уболівати за долею рідного краю незмірно важливіше, аніж утерти носа шмаркатій дитині.