Лялька
Шрифт:
— Ви, графине, — пожартував Вокульський, — хочете позбавити мене заслуги на тім світі, вихваляючи мої вчинки, які я міг зробити і для своєї вигоди.
— Я догадуюсь, що так воно й є… — прошепотіла панна Ізабелла по-англійськи.
Графиня мало не зомліла, відчуваючи, що Вокульський може збагнути зміст слів її племінниці, хоч би не знав жодної чужої мови.
— Пане Вокульський, — з гарячковим поспіхом вела далі графиня, — ви легко можете заслужити нагороду в майбутньому житті, хоч би за те… що пробачаєте
— Я завжди пробачав їх, — трохи здивовано відповів він.
— Дозвольте зауважити, що не завжди, — казала далі графиня. — Я стара жінка і вважаю себе вашою приятелькою, — додала вона значуще, — отож прошу зробити мені одну послугу…
— Чекаю на ваш наказ.
— Позавчора ви звільнили одного вашого службовця… Мрачевського…
— За що ж?.. — раптом озвалась панна Ізабелла.
— Не знаю, — відповіла графиня. — Йшлося нібито про різні політичні переконання чи щось подібне…
— Невже у цього молодика є переконання? — вигукнула панна Ізабелла. — Це цікаво!..
Вона сказала це з такою іронією, що Вокульський відчув, як у його серці розтає злість проти Мрачевського.
— Річ не в переконаннях, пані графине, — озвався він, — а в нетактовних зауваженнях про осіб, які відвідують наш магазин.
— Може, ті особи самі поводяться нетактовно? — втрутилась панна Ізабелла.
— Їм можна, вони за це платять, — спокійно відповів Вокульський, — а нам — ні.
Панна Ізабелла раптом почервоніла, взяла молитовника й почала читати.
— А проте дозвольте ублагати вас, пане Вокульський, — сказала графиня. — Я знаю матір цього хлопця, і, повірте, тяжко дивитись, як вона побивається.
Вокульський замислився.
— Гаразд, — відповів він, — я прийму його назад, але працюватиме він у Москві.
— А його бідна мати?.. — запитала графиня прохаючим тоном.
— Добре, я підвищу йому плату на двісті… ну, на триста карбованців.
В цей час до столу підійшло кількоро дітей, яким графиня почала роздавати образки. Вокульський устав з крісла і, щоб не перешкоджати їй чинити благочестиве діло, перейшов до панни Ізабелли.
Панна Ізабелла одірвалась від книжки і, якось чудно дивлячись на нього, спитала:
— Ви ніколи не відмовляєтесь від своїх рішень?
— Ні, — відповів він, але одразу опустив очі.
— А якби я попросила за того молодика?..
Вокульський здивовано глянув на неї.
— В такому разі я відповів би, що пан Мрачевський втратив посаду через те, що нешанобливо говорив про осіб, які удостоїли його своєї ласкавої розмови… Але якщо ви накажете…
Тепер панна Ізабелла опустила очі, вона була дуже збентежена.
— А… а!.. Кінець кінцем мені однаково, де житиме цей молодик. Нехай їде і в Москву.
— Він туди й поїде, — закінчив Вокульський. — Моє шанування, пані, — додав він, кланяючись.
Графиня подала йому руку.
— Дякую
Помітивши посеред костьолу якийсь рух, вона сказала своєму лакеєві:
— Ксаверію, піди до пані голови і попроси, щоб вона позичила нам свою карету. Скажеш, що у нас захворів кінь.
— На коли накажете просити, вельможна пані? — спитав лакей.
— Так… десь за півтори години. Правда ж, Бельцю, ми не висидимо тут більше?
Лакей попрямував до столу коло дверей.
— Отже, до завтра, пане Вокульський, — сказала графиня. — У мене ви зустрінете багато знайомих. Руде кілька чоловік з добродійного товариства… «Чудово…» — подумав Вокульський, прощаючись з графинею. В цю хвилину він відчував до неї таку вдячність, що міг би віддати на її притулок половину свого майна.
Панна Ізабелла кивнула йому здалека і знову глянула на нього, як йому здалося, якось незвичайно. А коли Вокульський зник у півтемряві костьолу, вона звернулась до графині:
— Тьотю, ви кокетуєте з цим паном. Ой тьотю, це вже стає підозрілим…
— Твій батько має рацію, — відповіла графиня, — цей чоловік може стати нам у пригоді. А втім, за кордоном таке знайомство вважається ознакою доброго тону.
А якщо це знайомство запаморочить йому голову?.. — спитала панна Ізабелла.
— В такому разі він довів би, що у нього неміцна голова, — коротко відповіла графиня, беручись до молитовника.
Вокульський не вийшов з костьолу, а, не доходячи до дверей, звернув у бічний вівтар. Коло самого гробу господнього, навпроти столика графині, в кутку була порожня сповідальня. Вокульський увійшов у неї, причинив дверцята і, невидимий нікому, став дивитись на панну Ізабеллу.
Вона тримала в руках молитовника, раз у раз поглядаючи на вхідні двері. На обличчі її з’явився вираз нудьги і втоми. Часом до столика підходили діти по образки; декотрим панна Ізабелла подавала їх сама, але з таким виглядом, ніби хотіла сказати: «Ах, коли ж воно все скінчиться!..» «І все це робиться не з побожності, не з любові до дітей, а тільки задля розголосу, задля того, щоб вийти заміж, — подумав Вокульський. — Хоч я теж немало роблю для реклами та одруження. Гарно ж він влаштований, цей світ!
Замість просто запитати: «Любиш мене чи ні?» або: «Хочеш мене чи ні?», — я викидаю сотні карбованців, а вона кілька годин нудиться на виставці та удає з себе побожну…
А якби вона відповіла, що не любить мене? Ні, всі ці церемонії мають і хорошу сторону: вони дають людям час поміркувати та можливість краще пізнати одне одного.
Але погано не знати англійської мови… А то я сьогодні знав би, що вона про мене думає; бо я певний, що вона з тіткою говорила про мене. Треба навчитися…