Лялька
Шрифт:
— Я вас дуже прошу, пані… — обурено відказав Охоцький. — Це не моя спеціальність. Залишаю це для Старського та таких, як він…
— То нащо вам потрібно, щоб Бельця швидше скінчила?
— Дуже потрібно! Я дав би голову до пня, що Вокульський знає якусь важливу наукову таємницю, але певний також, що він мені її не відкриє, поки перебуватиме в такій гарячці… Ах, оці мені жінки з їх бридким кокетством…
— А ваше не таке бридке? — спитала пані Вонсовська.
— Нам можна.
— Вам можна… Он ви який!.. — обурилась вона. —
— Хай їй чорт, тій емансипації! — відказав Охоцький. — Добра мені емансипація! Ви хотіли б мати чоловічі й жіночі привілеї і ніяких обов’язків… Відчиняй їм двері, поступайся місцем, за яке заплатив, закохуйся в них, а вони…
— Бо ми — ваше щастя, — насмішкувато відповіла пані Вонсовська.
— Яке там щастя!.. На сто мужчин припадає сто п’ять жінок, то чого тут дорожитись?
— Мабуть же, ваші поклонниці, покоївки, не дорожаться?
— Звичайно, ні! Але найнестерпніші — великосвітські дами і ресторанні служниці. Стільки домагань, примх!..
— Ви нахабнієте, пане Охоцький, — гордо промовила пані Вонсовська.
— Ну, то дозвольте поцілувати ручку, — відказав він і зараз же виконав свій намір.
— Прошу не цілувати в цю руку…
— Тоді в другу…
— А що, хіба я не казала, що ви ще до вечора поцілуєте мене в обидві руки?
— Ага, їй-богу, так!.. Не хочу я у вас обідати… Я тут вийду.
— Спинити екіпаж?
— Навіщо?
— Ну, ви ж хочете вийти…
— А от тут і не вийду… Нещасний я чоловік з такою дурною вдачею!
Вокульський приходив до Ленцьких що кілька днів і найчастіше заставав лише пана Томаша, який вітав його з батьківською ніжністю, а потім годин зо дві розказував про свої хвороби або про свої справи, делікатно даючи зрозуміти, що вже вважає його за члена своєї родини.
Панни Ізабелли, як звичайно, не бувало вдома: вона була у тітки-графині, у знайомих або в магазинах. Коли ж Вокульському щастило і він заставав її вдома, вони також говорили мало, та й то про незначні речі, бо вона завжди або збиралась куди-небудь з візитом, або приймала у себе.
Днів через два після відвідин Вонсовської Вокульський застав панну Ізабеллу вдома. Подаючи йому руку, яку він завжди, з побожністю поцілував, вона сказала:
— Ви чули, що Заславська дуже хвора?..
Вокульський занепокоївся.
— Бідна, славна бабуся… Якби я знав, що мій приїзд ие налякає її, поїхав би… Чи там за нею хто-небудь доглядає?
— Аякже, — відповіла панна Ізабелла. — Там коло неї барон і баронеса Дальські, — сказала вона з усміхом, — бо Евеліна вже вийшла за барона. Ну, там же Феля Яноцька і… Старський.
Вона трохи зашарілась і замовкла. «От наслідок моєї нетактовності, — подумав Вокульський. — Помітила, що той Старський мені не дуже подобається, і тепер бентежиться, як тільки про нього згадаєш. Як це підло з мого боку».
Він хотів сказати про Старського що-небудь хороше, але слова застрягли
— Куди ви збираєтесь цього літа виїжджати?
— Не знаю. Тітка Гортензія трохи нездужає, то, може, поїдемо до неї в Краків. Але мушу признатись, що я з більшою охотою поїхала б у Швейцарію, якби це від мене залежало.
— А від кого ж?
— Від батька… А втім, я не знаю, що ще може статися, — відповіла вона, червоніючи і поглядаючи на Вокульського особливим, тільки їй властивим поглядом.
— Припустімо, все станеться так, як ви захочете, — сказав він, — то прийняли б ви мене в супутники?
— Якщо ви заслужите…
Вона сказала це таким тоном, що Вокульський втратив самовладання, хтозна вже котрий раз цього року.
— Чим я можу заслужити вашої ласки? — спитав він, беручи її за руку. — Хіба з жалю… Ні, тільки не жаль…
Це почуття однаково прикре і для того, хто дарує, і для того, хто приймає. Жалю я не хочу. Але подумайте, що я робитиму, коли так довго не бачитиму вас? Правда, ми й тепер бачимося рідко. Ви навіть уявити не можете, як повільно тягнеться час для того, хто жде. А поки ви в Варшаві, я кажу собі: «Побачу її завтра… післязавтра…» Нарешті, я можу в будь-яку хвилину побачити якщо не вас, то принаймні вашого батька, Миколая або хоч цей будинок… Ах, ви могли б зробити милосердний вчинок і одним словом розвіяти… не знаю, мої страждання чи марні мрії…
Ви, мабуть, знаєте приказку: найгірша правда краща за непевність.
— А якщо правда не найгірша?.. — спитала панна Ізабелла, не дивлячись йому в вічі.
В передпокої залунав дзвінок, і за хвилину Миколай подав візитні картки панів Ридзевського і Печарковського.
— Проси, — сказала панна Ізабелла.
До вітальні увійшли два елегантні молодики, з яких один відзначався дуже тонкою, шиєю і досить помітною лисиною, а другий — ласкаво-ніжним поглядом і делікатним голоском. Увійшли вони разом і стали поруч, тримаючи капелюші на одному рівні. Однаково уклонились, однаково сіли, однаково заклали ногу на ногу, після чого пан Ридзевський зосередився на тому, щоб утримати свою шию в вертикальному стані, а пан Печарковський став безупинно говорити.
Говорив про те, що зараз весь християнський світ з нагоди великого посту влаштовує раути, а перед великим постом була масниця, яка минула дуже весело, і що після великого посту настане найгірший час, коли невідомо, що робити. Потім він повідомив панну Ізабеллу, що протягом великого посту, крім раутів, відбуваються лекції, на яких можна дуже приємно провести час, якщо поруч сидять знайомі дами, і що найпишніші прийоми цього посту відбуваються у Жежуховських.
— Щось надзвичайне, щось оригінальне, скажу вам, пані! — розповідав він. — Вечеря, звісно, як звичайно: устриці, омари, риба, дичина… Але на десерт, для аматорів, знаєте що? Каша!.. Справжня каша!.. Як вона?..