Лялька
Шрифт:
— Ви так думаєте? — досить байдуже озвалась панна Ізабелла. — Може бути… А поки що він буває або безцеремонним, що йому іноді личить, або страшенно нудним, чого не можна пробачити навіть винахідникам. Коли я на нього дивлюсь, мені пригадується кумедна пригода з Ньютоном. Адже він був велика людина, правда ж? І от одного разу, сидячи з якоюсь дівчиною, він узяв її за руку… й почав чистити її мізинцем свою люльку!.. Ну, якщо в цьому виявляється геніальність, то красно дякую за геніального чоловіка!.. Давайте пройдемося
Кожне слово панни Ізабелли падало Вокульському на серце, ніби крапля солодкого бальзаму. «Отже, Охоцький їй подобається (бо кому ж він не подобається?), але заміж вона за нього не вийде…»
Вони йшли вузенькою доріжкою, що пролягла поміж двома ділянками: праворуч росли дуби й буки, ліворуч — сосни.
Поміж соснами раз у раз миготіла то червона кофточка пані Вонсовської, то біла накидка панни Евеліни. На одному з перехресть Вокульський хотів був звернути вбік, але панна Ізабелла зупинила його:
— Ні, ні, туди ми не підемо, бо можемо втратити з очей товариство, а мені ліс подобається тільки тоді, коли я бачу в ньому людей. В цю мить, наприклад, я розумію його…От подивіться… Правда, ота частина схожа на величезний костьол? Ряди сосон — то колони, там бічний неф, а тут головний олтар… Бачите, бачите? Он поміж гіллям показалось сонце, немов у готичному вікні… Який тут різноманітний пейзаж! Тепер перед нами будуар, а оті низенькі кущики, немов пуфи. Не бракує навіть дзеркала, що залишилось після позавчорашнього дощу… А он вулиця, правда? Трохи крива, та все ж вулиця… А ще далі ринок чи майдан… Ви бачите все це?
— Бачу, коли ви мені показуєте, — відповів Вокульський з усмішкою. — Але ж треба мати дуже поетичну уяву, щоб спостерегти цю подібність.
— Справді? А мені завжди здавалось, що я — уособлення прози.
— Можливо, ви ще не мали нагоди відкрити всіх своїх якостей, — сказав Вокульський, невдоволений тим, що до них наближалась панна Феліція.
— Ви що, панове, не збираєте грибів? — здивувалась панна Феліція. — Чудові рижики, і така їх безліч, що нам не вистачить кошиків, мабуть, доведеться сипати їх просто в віз. Дати тобі кошика, Бельцю?..
— Ні, дякую.
— А вам, пане Вокульський?
— Не знаю, чи зможу я відрізнити рижика від мухомора, — відповів Вокульський.
— Оце гаразд! — вигукнула панна Феліція. — Не сподівалась я від вас такої відповіді. Розкажу бабусі і попрошу, щоб нікому з кавалерів не давала їсти грибів, принаймні тих, які я збирала.
Вона кивнула їм і одійшла.
— Ви образили панну Феліцію, — сказала панна Ізабелла. — Не гаразд, вона так добре до вас ставиться.
— Панні Феліції подобається збирати гриби, а я волію слухати ваші оповідання про ліс.
— Мені дуже приємно, — відповіла панна Ізабелла, трохи почервонівши. — Але я певна, що мої оповідання скоро вам надокучать. Бо для мене ліс не завжди гарний, інколи
Тоді кожне дерево здається мені живою істотою, яка хоче обвинути мене своїми вітами й задушити, здається, ніби кожна билина хоче обплутати мені ноги, щоб не випустити відціля… І всьому цьому винен кузен Охоцький; він тлумачив мені, що природа створена не для людини… За його теорією — все це живе й існує для себе.
— Він має рацію, — тихо мовив Вокульський.
— Як, і ви б це вірите? Отже, ви гадаєте, що цей ліс не призначений на потребу людям, а має якісь свої цілі, не гірші за наші?
— Я бачив величезні ліси, в яких людина показувалась раз на кілька років, проте вони росли буйніше, ніж наші…
— Ах, не кажіть так! Це знижує цінність людини й навіть суперечить святому письму. Бог віддав землю людям на меншання, а рослин і тварин на потребу…
— Коротше кажучи, ви вважаєте, що природа повинна служити людям, а люди — привілейованим, аристократичним класам?.. Ні, пані. І природа, і люди живуть для себе, а владарювати ними мають право ті, у кого більше сили та хто більше працює. Сила і праця — єдині привілеї в цьому світі! Через те нерідко тисячолітні, але безвладні дерева падають під сокирою жаднюги-колоніста, але ніякого перевороту в природі це не викликає. Сила і праця, пані, а не титул і не походження…
Панна Ізабелла була роздратована.
— Тут ви можете говорити мені, що хочете, тут я повірю всьому, що скажете, бо навколо бачу тільки ваших спільників.
— Невже вони ніколи не стануть і вашими спільниками?
— Не знаю… можливо… Я тепер так часто чую про їхню силу, що колись можу повірити в їхню могутність.
Вони вийшли на галявину, замкнену навколо пагорками з похилими соснами. Панна Ізабелла сіла на стовбурі зрубаного дерева, а Вокульський недалеко від неї на землі.
В цей час на краю галявини показалась пані Вонсовська із Старським.
— Чи не хочеш, Бельцю, забрати у мене оцього кавалера? — закричала вона.
— Я протестую! — озвався Старський. — Панна Ізабелла цілком задоволена своїм супутником, а я своєю супутницею…
— Це правда, Бельцю?
— Правда, правда! — закричав Старський.
— Хай буде правда… — мовила панна Ізабелла, бавлячись парасолькою і дивлячись в землю.
Пані Вонсовська і Старський зникли за пагорком, панна Ізабелла все нервовіше бавилась парасолькою. Вокульському кров дзвонила в скронях. Тому що мовчання затягнулося надто довго, панна Ізабелла сказала: