Лялька

Прус Болеслав

— Мамо!.. — розпачливо вигукнула пані Ставська. — Що ти говориш перед чужими людьми!..

— Цебто я чужий? — докірливо спитав управитель, проте підвівся з стільця й уклонився.

— І ви не чужий, і цей пан теж, — сказала стара дама, — показуючи на мене, — Я бачу, що він чесна людина…

Тепер уклонився я.

— Отже я й кажу, — говорила далі бабуся, пильно дивлячись мені в очі, — ми живемо й нічого не знаємо про мого зятя, і ця непевність отруює нам спокій. Але я, правду кажучи, більше побоююсь його повернення…

Пані Ставська затулила хустинкою обличчя й вибігла и свою кімнату.

— Плач

собі, плач… — насварюючись на неї пальцем, говорила роздратована бабуся. — Такі сльози хоч і болісні, а все-таки луччі за ті, які ти ллєш щодня…

— Слухайте, пане, — звернулась вона до мене. — Я прийму все, що мені бог пошле, але відчуваю, що, коли б той чоловік повернувся, він дорешти занапастив би щастя моєї дитини. Можу присягатися, — казала вона тихіше, — що вона його вже не любить, хоч сама того не усвідомлює, і все-таки, якби він її покликав, поїхала б до нього!..

Притамовані ридання не дали їй говорити далі… Ми л Вірським глянули один на одного й попрощалися з шановною дамою.

— Шановна пані, — сказав я їй на прощання, — не мине й року, як я принесу вам відомості про вашого зятя.

А може, — шепнув я з мимовільною усмішкою, — діло складеться так, що всі ми будемо задоволені… Всі… навіть ті, котрих тут зараз нема!..

Бабуся запитально подивилася на мене, але я нічого не відповів. Я ще раз попрощався з нею, і ми з управителем вийшли, вже не питаючи про пані Ставську.

— Заходьте до нас, пане, хоч і щовечора!.. — гукнула вона, коли ми вже були в кухні.

Звичайно, що буду заходити… Чи вдасться мені моя комбінація з Стахом? Бог його знає. Там, де в гру втручається серце, марно робити якісь розрахунки. Але спробую розв’язати жінці руки, а це вже чогось варте.

Вийшовши з квартири пані Ставської та її матері, ми з управителем пішли кожен додому, дуже задоволені один одним. Він хороший чоловічина. Але коли я повернувся додому та подумав про результати обходу мешканців, то аж за голову взявся.

Я ж мав намір упорядкувати фінансові справи будинку і от впорядкував їх так, що прибуток з нього зменшився принаймні на триста карбованців на рік. А може, воно й краще? Може, Стах швидше опам’ятається та продасть свою покупку, яка йому зовсім не потрібна.

Ір все нездужає. Політика в тому самому стані: цілковита непевність…

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший

СІРІ ДНІ Й БОЛІСНІ ГОДИНИ

Через чверть години після від’їзду з Варшави у Вокульського виникло два особливих, хоч і зовсім різних почуття: його обвіяло свіже повітря, а сам він поринув у якусь дивну летаргію.

Він вільно рухався, голова була ясна, думка працювала чітко і швидко, але його ніщо не цікавило: ні хто з ним їдо, ні кудою він їде, ні куди він їде. Апатія ця зростала в міру віддалення від Варшави. За станцією Пруткове він зрадів з крапель дощу, що потрапляли через відчинене вікно всередину вагона; пізніше його

трохи оживила раптова буря, що зірвалася за Гродзіском; йому навіть захотілось, щоб його вбила блискавка. Але коли буря вщухла, він знову став до всього байдужий і вже не цікавився нічим, навіть тим, що його сусід з правого боку спав у нього на плечі, а сусід, що сидів навпроти, зняв штиблети й поклав йому на коліна ноги, правда, в чистих шкарпетках.

Десь коло півночі огорнуло його щось ніби сон, а може, ще більша байдужість. Він завісив фіранкою ліхтаря в вагоні й заплющив очі, сподіваючись, що ця чудна апатія минеться, як зійде сонце. Але вона не минулася. Навпаки, до ранку вона посилилась і зростала дедалі більше. Було йому з нею ні добре, ні зле — так собі.

Потім у нього взяли паспорт, потім він поснідав, купив нового квитка, сказав перенести свої речі в другий поїзд і поїхав далі. Знову станція, знову пересадка, знову дорога далі. Вагон похитувався і гуркотів, паровоз раз у раз свистав, потім спинявся… В купе стали появлятись по двоє та по троє люди, які говорили по-німецьки. Потім люди, які говорили по-польськи, зовсім зникли, і вагон наповнили самі німці.

Змінювався і ландшафт. Потяглися обкопані ровами ліси, в яких дерева стояли рівними рядами, немов солдати в строю. Зникли дерев’яні хати під солом’яною стріхою, і все частіше траплялися двоповерхові будиночки, криті черепицею та оточені палісадниками. Знову зупинка, знову треба щось із’їсти. Якесь величезне місто… Ага! Та це ж, мабуть, Берлін!.. І знову в дорогу. Тут уже всі пасажири говорять по-німецьки, але з якимось іншим акцентом. Потім ніч і сон. Ні, не сон, а та сама апатія.

В купе заходять два французи. Ландшафт тут зовсім інакший: широкі простори, пагорки, виноградники. То тут, то там, обсаджені деревами й обвиті плющем, стоять двоповерхові, старі, але міцні будинки. Знову перевірка речей в чемодані. Пересадка. В вагон заходять три французи й одна француженка і зчиняють такий галас, немов їх зайшло десятеро. Це, видно, люди виховані, проте вони регочуть, кілька разів пересідають з місця на місце, вибачаються перед Вокульським, хоч він не знає, за що.

На одній із станцій Вокульський пише кілька слів Сузіну на адресу: «Париж, «Гранд-отель», і віддає записку кондукторові вагона разом з якимось банкнотом, не турбуючись ні про те, скільки дав, ні про те, чи дійде телеграма до адресата. На наступній станції хтось тиче йому в руку ділу паку банкнотів, і він їде далі. Вокульський помічає, що знов настала ніч, і знову поринає в стан, який може бути сном, а може, тільки втратою свідомості.

Очі у нього заплющені, проте він думає, що спить і що цей дивний стан байдужості залишить його в Парижі. «Париж! Париж! — повторює він уві сні. — Скільки років я про тебе мріяв! Але це минеться. Все минеться!..»

Десята година ранку, нова станція. Поїзд зупиняється під дахом; галас, гомін, крик, біганина. Вокульського одразу атакують три французи, пропонуючи свої послуги. Раптом хтось хапає його за плече.

— Ну, Станіславе Петровичу, щастя твоє, що приїхав.

Вокульський деякий час придивляється до якогось велетня з червоним обличчям і русою бородою і нарешті каже:

— Дивись, Сузін!

Вони обіймаються. Сузіна супроводять два французи, один з яких бере у Вокульського квитанцію на речі.