Lux perpetua
Шрифт:
Четвертого дня сонячний диск заслониться, і буде темрява велика. Простір буде похмурий без сонця і місяця, зорі не дадуть свого світла. Так буде аж до ранку.
Шостого дня ранок буде туманний…
Розділ перший
Ранок був туманний,
Сер Джон Фастольф сонно погойдувався в сідлі.
Після кількох днів морозу раптово настала відлига. Мокрий сніг, який падав цілу ніч, швидко танув. З ялин скапувала розтала ожеледь.
— Ги-и-ир на ни-и-их! Бий!
— Га-а-а-а!
Гамір раптової битви наполохав воронів, птахи зірвалися з голих гілок, свинцеве лютневе небо вимережилося чорною рухливою мозаїкою, пересичене розмерзлою вологістю повітря сповнилося карканням. Брязкотом і дзенькотом заліза. Криком.
Битва була коротка, однак запекла. Копита зорали снігову кашу, змішали її з болотом. Коні іржали і тонко звискували, люди верещали. Одні — по-бойовому, інші — від болю. Почалося зненацька. закінчилося швидко.
— Го-о-о! Обхо-о-одь! Обхо-о-о-о-о-одь!
І ще раз — тихіше, віддаленіше. По лісі билася луна.
— Го-о-о! Го-о-о-о-о!
Ворони каркали, кружляючи над лісом. Тупіт копит помалу даленів. Стихали крики.
Кров забарвлювала калюжі, всотувалася у сніг.
Поранений армігер почув, що наближається вершник: його попередив храп коня та брязкіт упряжі. Зойкнув, спробував піднятися, не зміг, від напруження кровотеча посилилася, з-поміж блях кіраси сильніше запульсував кармінно-червоний струмінь, стікаючи по пластині. Поранений дужче вперся спиною в повалений стовбур, дістав стилет. Він усвідомлював, наскільки мізерною є ця зброя в руці того, хто не може підвестися, бо має пробитий списом бік і вивихнуту під час падіння з коня ногу.
Гнідий жеребець, який наближався, був іноходець: нетипова ступа одразу впадала у вічі. Вершник, що сидів на гнідому, не мав на грудях знаку Чаші, а отже, не був одним із гуситів, з якими загін армігера щойно мав бій. Вершник не носив обладунку. Не носив він також і зброї. Виглядав звичайним собі подорожнім. Однак поранений армігер знав, і то аж надто добре, що нині, у місяці лютому року Божого 1429, у районі Стшегомських узгір'їв не бувало подорожніх. У лютому 1429 року Стшегомськими узгір'ями та Яворською рівниною не подорожував ніхто.
Вершник довго розглядав його з висоти сідла. Довго і мовчки.
— Кровотечу, — нарешті озвався він, — треба зупинити. Я можу це зробити. Але тільки тоді, коли ти відкинеш геть цей стилет. Якщо ти цього не зробиш, я поїду, а ти собі роби що хочеш. Вирішуй.
— Ніхто… — простогнав армігер. — Ніхто не заплатить за мене викупу… Аби потім не казали, що я не попереджав…
— То ти відкинеш стилет чи ні?
Армігер тихо вилаявся, жбурнув
— Недобре… — пробурмотів він. — Ой, як же недобре воно виглядає. Vulnus punctum, колота рана. Глибока… Пов'язку я накладу, але без подальшої допомоги ми не обійдемося. Я довезу тебе під Стшегом…
— Стшегом… в облозі… Гусити…
— Знаю. Не рухайся.
— Я тебе… — видихнув армігер. — Я тебе, здається, знаю…
— І мені, уяви собі, твоя пика теж здається знайомою.
— Я Вілкош Лінденау… Зброєносець лицаря Боршніца, царство йому небесне… Турнір у Зембицях… Я вів тебе до вежі… Бо ти… Бо ти ж Рейнмар з Беляви… Так?
— Ага.
— То ти ж, значить… — армігер вражено вирячив очі. — О, Господи… Ти ж…
— Проклятий удома і надворі? Саме так. Зараз заболить.
Армігер щосили зціпив зуби. Якраз вчасно.
Рейневан вів коня. Вілкош Лінденау, згорбившись у сідлі, зойкав і постогнував.
За пагорбом і лісом був гостинець, а коло нього, недалеко, — закопчені руїни, рештки дощенту розвалених будинків, у яких Рейневан заледве впізнав колишній кармель — монастир ордену Beatissimae Virginis Mariae de Monte Carmeli, який колись слугував домом демеритам, місце ізоляції та покарання для нечестивих священиків. А вже далі був Стшегом. В облозі.
Армія, яка взяла в облогу Стшегом, була чисельною, Рейневан, як на перший погляд, оцінив її на добрих п'ять-шість тисяч людей. Отже, підтверджувалися чутки, що Сирітки отримали підкріплення з Морави. У грудні минулого року Ян Краловець повів у шльонський рейд неповні чотири тисячі озброєних людей, з пропорційною до них кількістю бойових возів та артилерії. Тепер возів було десь п'ятсот, що ж до артилерії, то саме зараз їй випала добра нагода себе проявити. З десять бомбард та мортир з гуркотом вистрелили, затягнувши димом цілу укріплену батарею та передпілля. Кам'яні ядра зі свистом полетіли в бік міста, вдаряючи у мури та будинки. Рейневан бачив, у що вони повлучали, та знав, у що цілилися. Обстрілювали Дзьобову вежу і башту над Свидницькою брамою, головні оборонні бастіони з півдня та сходу, а також багаті кам'яниці на ринку й парафіяльний костел. Ян Краловець з Градека був досвідченим воєначальником, знав, кого треба брати за живе і чиє майно нищити. У тому, скільки часу місто оборонялося, зазвичай вирішальними були настрої серед патриціату і кліру.
У принципі після залпу можна було очікувати штурму, але ніщо на це не вказувало. Чергові загони вели з-за шанців обстріл з арбалетів, гаківниць і тарасниць, але решта Сиріток била байдики коло бівуачних вогнищ та кухонних казанів. Не спостерігалося жодної посиленої активності й біля штабних наметів, над якими ліниво розвівалися стяги із Чашею та Пеліканом.
Рейневан повів коня саме в напрямку штабу. Сирітки, повз яких вони проходили, байдуже проводжали їх очима; ніхто їх не зупинив, ніхто не окликнув і не запитав, хто вони такі. Сирітки могли впізнати Рейневана, як не крути, багато хто з них його знав. А ще їм могло бути все одно.