Леопард
Шрифт:
– На місці злочину? – перепитала вона, широко розплющивши очі. Через уразу вони видавались геть чорними.
– Атож. Саме так і скажіть. Якщо хочете, зателефонуйте за номером сто дванадцять. Гаразд?
– Звісно…
Вони почули, як жінка пошкандибала сходами донизу у своє помешкання.
– Отже, поки вони з’являться, маємо хвилин п’ятнадцять, – мовив Харрі.
Вони роззулися, залишили взуття на сходах і зайшли до ванної в самих шкарпетках. Харрі роззирнувся. У раковині було повно довгого білявого волосся, а на поличці лежала вичавлена туба.
– Скидається на зубну
Кая наблизилась.
– Cуперклей, – констатувала вона. – «Strongest there is» [46] .
– Це той, що у жодному разі не має потрапляти на пальці, так?
– Він діє миттєво. Якщо крапнеш на пальці й потримаєш їх укупі – склеюються намертво. Доведеться або відрізати їх один від одного, або відривати з м’ясом.
Глянувши спочатку на Каю, Харрі кинув оком на труп у ванні.
46
[46] Найефективніший (англ.).
– Трясця, – повільно промовив він. – Не може бути…
Комісара поліції Гуннара Хагена гризли сумніви. Можливо, він скоїв найдурніший вчинок за час, поки працює в Поліцейському управлінні. Створивши групу, яка опікується розслідуванням усупереч волі міністерства, він міг накликати проблем. А те, що очолював групу Харрі Холе, могло ці проблеми примножити. Одна з проблем, постукавши в двері, саме завітала до нього. Наразі вона стояла перед ним у подобі Мікаеля Бельмана. Слухаючи його, Хаген зауважив, що дивні ознаки на обличчі керівника Крипосу були біліші, ніж зазвичай, ніби хтось підсвічував їх зсередини якимсь розжареним і водночас охолодженим продуктом розпаду атомного ядра – вибухонебезпечним, але до певного часу приборканим.
– Мені напевно відомо, що Харрі Холе разом з двома колегами відвідали Люсерен у зв’язку зі смертю Маріт Ульсен. Беата Льонн з криміналістичного відділу запропонувала нам провести ретельний обшук у всіх дачних будиночках в околицях старої мотузяної майстерні. Буцімто один з її співробітників виявив, що мотузка, на якій повішено Маріт Ульсен, була саме звідти. Ось такі пироги…
Мікаель Бельман гойднувся на підборах. Він навіть не зняв свого плаща по п’яти завдовжки. Гуннар Хаген мужньо чекав на продовження. Чекати довелось недовго. Інтонація була важко-повільною, наче аж трохи спантеличеною:
– Коли ми поговорили з ленсманом в Утре-Енебаку, він розповів, що серед тих трьох, хто робив обшук, був і славнозвісний Харрі Холе. Тобто ваша людина, Хагене.
Хаген змовчав.
– Припускаю, Хагене, ви свідомі того, які наслідки може мати нехтування наказом міністерства.
Хаген так само мовчав, але очей під поглядом Бельмана не опускав.
– Послухайте-но, – Бельман, розстебнувши верхнього ґудзика на плащі, сів. – Ви подобаєтеся мені, Хагене. Я вважаю вас вправним поліцейським, а мені гарні фахівці стануть у нагоді.
– Тобто тоді, коли Крипос загребе всю владу собі в руки, адже так?
– Саме так. І така людина, як ви, цілком імовірно, прислужиться мені
Хаген повільно кивнув.
– Гаразд, – мовив Бельман підводячись. – Вважатимемо, що Харрі Холе опинився неподалік Люсерена випадково, це був простий збіг, що не мав жодного стосунку до Маріт Ульсен. І що в майбутньому такі випадкові збіги не повторяться. Ви на моєму боці, Гуннаре?
Хаген сіпнувся, почувши, як пролунало його ім’я з Бельманових вуст – ніби відлуння іншого імені, яке він сам колись промовив, назвавши на ім’я свого попередника, заради невимушеної атмосфери, для якої зовсім не було підстав. Але не заперечував, бо знав: це і є одна з тих самих битв. І що він майже програв війну. І що умови капітуляції, запропоновані Бельманом, могли бути й гірші. Набагато гірші.
– Я побалакаю з Харрі, – сказав він і потис простягнуту Бельманом руку. Мав таке відчуття, ніби торкався мармуру: рука була твердою, холодною й безживною.
Харрі ковтнув кави й обережно витягнув указівного пальця з вушка хазяйчиної чашки з тонесенької порцеляни.
– Отже, ви старший інспектор Харрі Холе з Управління поліції Осло, – мовив чоловік, який сидів з протилежного боку хазяйчиного журнального столика. Він назвався інспектором Колбйорнсеном, назвав посаду, ім’я й місце роботи Харрі, по-особливому наголошуючи на «Осло». – І що ж привело поліцію Осло у Ставангер, пане Холе?
– Нічого виняткового, – відповів Харрі. – Свіже повітря, гарні гори.
– Невже?
– Фіорд. Може, якщо стане часу, стрибнемо з Кафедри [47] .
– Отже, з Осло направили до нас блазня. Що тут скажеш? Ви зайнялися ризикованим спортом. Чи були у вас якісь серйозні підстави не повідомляти нас про ці відвідини?
Посмішка у інспектора Колбйорнсена була така ж тоненька, як і його вусики. А ще він мав капелюха – маленького, чудного, якого носять глибокі старці або ж надто самовпевнені піжони. Харрі згадав, що такого самісінького капелюха носив Джин Хекман у ролі Попая Дойла у «Французькому зв’язковому». І ладен присягтися, що Колбйорнсен не відмовиться ані від льодяника на паличці, ані від того, щоб, зупинившись у дверях, сказати: «Ах, так, іще питання».
47
[47] Кафедра – скеля заввишки 604 метри у Західній Норвегії, поблизу Люсе-фіорда.
– Гадаю, у вас десь валяється факсове повідомлення, – мовив Харрі, дивлячись на зодягненого у біле чоловіка, який саме заходив до кімнати. Комбінезон експерта-криміналіста, що вкривав його з ніг до голови, зашурхотів, коли чоловік, стягнувши з себе білий каптур, упав на стілець. Він, глянувши на Колбйорнсена, вилаявся.
– Отже? – спитав Колбйорнсен.
– Він має рацію, – мовив експерт, киваючи у бік Харрі, але не дивлячись на нього. – Хлопця просто приклеїли до ванни суперклеєм.