Леопард
Шрифт:
– Я працювала у патрульній машині, але я ніколи…
– А зараз він, найімовірніше, працює у відділі боротьби з наркотиками, шукаючи людей, які, пройшовши митний контроль, мають такий вигляд, ніби їм гора з плечей упала. Або тих, хто прожогом кинеться до нужника, бо пряма кишка вже не втримує товар. Стежать, чи не обміняються валізами якийсь люб’язний пасажир та контрабандист, що попрохав того простачка пронести товар повз митників.
Кая, схиливши голову набік, поглянула на Харрі, ледь усміхаючись:
– А може, це звичайний чолов’яга, у якого
– Аякже! – пробурмотів Харрі, поглянувши на свій годинник, зиркнув на годинник на стіні вгорі. – До того ж, завжди. Невже справді вже день?
«Вольво-амазон» виплив на дорогу, коли вже засвітилися вуличні ліхтарі. Гольм та Кая Сульнес, що сиділи спереду, жваво теревенили, поки з касети лунав стриманий плач Таунса Ван Зандта. На задньому сидінні Гуннар Хаген погладив рукою сумку зі свинячої шкіри, що лежала у нього на колінах.
– На жаль, не можу сказати, що ти маєш гарний вигляд, – тихо промовив він.
– Та це через різницю у часі, босе, – відповів Харрі, майже лежачи на сидінні.
– Що з вилицею?
– Це довга й нудна історія.
– Гаразд. Ласкаво просимо додому. Перепрошую за незручності.
– Я гадав, що подав рапорт про звільнення.
– І вже не вперше.
– То мені написати ще?
Гуннар Хаген зиркнув на свого колишнього старшого інспектора і заговорив ще тихіше, опустивши погляд:
– Я вже перепросив за неласкаву зустріч на батьківщині. І чудово розумію, чого коштувала тобі попередня справа. Розумію, що у цю справу було втягнуто тебе й дорогих тобі людей аж так, що тобі, певна річ, захотілося іншого життя. Але ж, Харрі, це твоя робота, й ти добре на ній знаєшся.
Харрі чхнув, наче вже встиг підхопити застуду, щойно повернувшись на батьківщину з теплих країв.
– Скоєно два убивства, Харрі. Ми навіть не знаємо, як їх було вбито, знаємо лише, що спосіб убивства один і той самий. Але наш попередній досвід, отриманий такою дорогою ціною, підказує нам лише одне.
Голова відділу замовк.
– Веди далі, шефе, не бійся.
– Та вже й не знаю.
Харрі дивився за вікно, де промайнули коричневі безсніжні поля, які то здіймалися, то опускалися.
– Уже кілька разів кричали: «Вовки!». Але, як виявляється, серійні убивці трапляються не так-то й часто.
– Та знаю, – відповів Хаген. – За моєї пам’яті у цій країні був лише Сніговик. Але цього разу ми майже упевнені. Жертви ніяк не пов’язані, а у крові знайшли одне й те саме знеболювальне.
– Отже, це вже щось. Бажаю успіху.
– Харрі…
– Я знаю ще кількох, яким до снаги упоратися з цим.
– Тобі до снаги…
– Я просто розпався на друзки.
– Склеїмо.
– Beyond repair [20] , – відбився Харрі.
– Ти єдиний, хто має відповідну кваліфікацію й досвід у розкритті серійних убивств.
– Покличте якого-небудь американця.
– Ти
– Мені дуже прикро…
20
[20] Ремонту не підлягає (англ.).
– Тобі прикро? Убито поки що двох, Харрі. Наразі. Обидві – молоді жінки…
Харрі заперечливо махнув рукою, коли Хаген відкрив кейс, дістаючи коричневу течку.
– Я не жартую, шефе. Я вдячний, що ви викупили мій паспорт і таке інше, але я покінчив зі світлинами покійників і цими бісовими звітами.
Хаген кинув на Харрі ображений погляд, однак все одно поклав течку йому на коліна.
– Поглянь. Більше я нічого не прошу. І ще одне: не кажи нікому, що ми займаємося цією справою.
– Себто? Чого це?
– Все непросто. Не розбовкай нікому, гаразд?
Ті, хто сидів попереду, замовкли, й Харрі втупився поглядом у потилицю Каї. Позаяк «амазон» Бйорна Гольма створили задовго до того, як вигадали термін «травма шийних хребців під час зіткнення», підголівників у машині не було. Тож Харрі міг бачити її тонку шию під зібраним у пучок волоссям, він розгледів пушок на шиї і розмірковував, яке все уразливе, як швидко все змінюється й скільки всього може зруйнуватися всього за кілька секунд. Про те, що життя, власне, це і є процес розпаду, руйнування того, що з самого початку було досконалим. Сумно. Але він не міг прогнати цієї думки. Він розмірковував над цим, поки вони не в’їхали в Ібсенівський тунель – сіру й безлику споруду транспортної системи, яка могла б розташовуватись у будь-якому місці в світі. А потім він відчув радість. Несподівану й незаперечну радість, бо він тут, в Осло. Вдома. На кілька митей це почуття так захопило його, що він навіть забув, навіщо повернувся.
Харрі дивився на будинок з номером п’ять на вулиці Софієсгате. «Амазон» уже від’їхав від будинку й щез із виду. Графіті на фасаді побільшало, відколи він поїхав, але будівля досі була пофарбована синім.
Отже, він відмовився братися за цю справу. Мовляв, його батько в лікарні, й це єдина причина його повернення. Щоправда, він їм не зізнався, що, коли б мав вибір – дізнатись про батькову недугу чи ні, – волів би не знати. Бо приїхав не через любов до батька. Приїхав через сором.
Харрі глянув на два чорних вікна на третьому поверсі – його вікна.
Відчинивши браму, він попрямував до задвірка. Контейнер для сміття стояв на звичному місці, й Харрі відсунув ляду. Він пообіцяв Хагену продивитися течку з матеріалами справи. Але лише для того, щоб шеф зберіг обличчя, адже за його паспорт відділ виклав чималеньку суму. Харрі поклав течку під ляду. Вона впала й тепер валялася десь посеред дірявих поліетиленових пакетів, з яких витікала кавова гуща, стирчали підгузки, вивалювались зогнилі фрукти й картопляне лушпиння. Він удихнув сморід, подумки відзначивши, яким же навдивовижу інтернаціональним є запах сміття.