Криничар
Шрифт:
З роками падав на силі кротон, тратив голос карлик. А чоловік з дірками в щоках шкодував порскати вином на публіку, радше ковтав його. Дійшло до того, що ціркус тримався на вутлих плечах дівчини-змії. Її тілом тримався.
Одної ярі, як завжди, стали вони в Мукачеві. Та Змія вже не крутилася обручем. Обтяжував її живіт. Якоїсь ночі в першу косовицю комедіанти нишком згорнули шатро і звітрилися, не заплативши Мордкові за винайняте місце. А вагітну дівицю залишили на бабу Влену, що обмітала тут робітні двори за тріски й дрівцята. Вона й прийняла дочасно сиротя від сердешної. Вузькі
Я так думаю: кого має вода забрати, того забере. Чи за життя, чи по ньому. Після того як до мене дійшла ця притча, Латориця мені стала ще ближчою. Люблю з псом обходити береги, аби на привіллі дати серцю відпругу й освіжити голову. Думаю своє, а очі зазирають у глибінь, хапають корчі, каміння, трав’яні бороди. Неначе хочуть щось узріти знайоме, рідне, зустрітися з всевидячими очима. А вуха вслухаються в хлюпіт, у шум перекату – хтось кличе, хтось говорить, хтось щось просить.
Ріка розмовляє зі мною. Ріка має що розповісти мені. Вона принесла мені матір, вона й забрала її.
Уже рік, як Мукачевом кубляться підшепти: Криничар буде бити новий міст. Звідтоді як мав я бесіду з драгоманом від затопельників, яких прихистив під Сорочою горою, люди перезимували, обжилися, обсіялися. Послали до мене хитрого Йошка з поклоном.
«Усе в нас слава Богу, пане. Все, як у людей. Але чим ми віддячимо тобі за милість?»
«Ти ж знаєш, Йошку, що я ні від кого не чекаю віддяк. Я від людей чекаю роботи».
«Кажи, ми відробимо».
«Поможете покласти новий міст».
«Добре, пане, ми зробимо це для тебе».
«Не для мене – для себе і для своїх дітей, онуків. Залишите їм міст, як лишають по собі тестамент».
Йошко цірив дрібні, як дикий часник, зуби:
«Красно говориш, пане. Добре, коли є що залишати».
«Залишати завжди є що. Хіба тобі не лишають увесь світ ті, що відходять? Тож і ти його залишай, але хоч на мізерію ліпшим, бодай на гірчичну зернину багатшим».
Йошко, всміхаючись потайній гадці, писав писком постола по піску. А відтак видихнув з повного серця:
«За що я честую тебе – за те, що грошва тобі не заполудила очей і не заглушила серця. За це тобі й Господь помагає, ласкавий пане».
«Е-е, ти знаєш, Йошку, який я пан. Хіба що пан своїм рукам і голові».
«Воно так, бджола знає, з яких косиць мед збирати… Тож чекаємо твого розказу до роботи. Дай вже нам свій борг скинути з горба».
«Почекай, Йошку, я ще не вибрав місце. Не можу вибрати і край».
«Не гризися, господине, сліпому бузькові гніздо в’є Бог».
Направду я не знав, де мостити. Чи не щодня місив ногами береги і не міг вибрати місця. Дослухався ріки, а вона легковажно шуміла, пересміюючи людський говір: «Криничан буде бити міст. Мі-і-іст, мі-і-і-іст, мі-і-і-і-іст…»
Криничан –
Ні, я не спішив. Те, що належиться зловити, не вислизне з твоєї верші. Я чекав знака. Тут знак мав бути осібний. Бо кожній намітці – своя мітка. Дорогу мостять за протоптами звірів. Травиця підказує, де копати колодязь. Птиці й комашня покажуть знатнику грибні і ягідні місця. Кроти значать родючу землю. Пронозливий ловець читає кору дерев, аби вийти на дичину.
З мостами по-іншому. Тут я виглядав незвичні прикмети. І таки дочекався свого. Ачей то була підказка від самої матері. Паркої днини ми з Рябим зійшли з греблі і розгарячений пес забіг у мілководдя. Я теж роззувся, почепив наплічник на корчомаху. Це потривожило змію, що зачаїлася там. А коло неї менша – як дощовий червак. Миттю вони затяглися в лопухи, а за хвилю вигулькнули на піщаній обмілині і поповзли в бік мого пса. Рябий наїжився, загарчав. Голосом я стримав його, а сам пішов назирці. Змії обачно обійшли пса і сповзли до води. Тоді я узрів ніколи досі не бачене. Стара взяла гаденя в писок і пустилася вплав. Лише голівка з жовтими вухами похитувалася на плесі і поблискували бурштинові намистини вічок.
Мамко солодка, змія пливла неначе в жолобі, що протинав течію. Бистрина чомусь тут гасла, впокорювалася, ніби припадала на короткий спочинок. Так ось чому хитра гадина навіть пса не побоялася, добираючись до місця лагідної переправи! І показала його мені. Це був очікуваний знак.
Про яву на Латориці я розповів Олені. Стара, трясучи зіжмаканим волом, виповіла:
«То нагадала про себе нещасниця. Треба якось упокоїти її стражденну душу».
«Як?»
«Вели зарізати черленого когута, хай прив’яжуть йому до лапки стару підкову і кинуть у воду на тому місці. Аби вона не журилася, що коли прийде страшний суд, її ніхто не розбудить».
Я дав розказ це вчинити, нехай то буде першою моєю пожертвою ріці, чий спокій я мав намір невдовзі порушити. Я звик до дивних бабиних рад. Усі її толкування були якісь викривлені, як і очі – одне дивилося в небо, друге в землю. На Турянщині, де вона змалечку наймитувала, порала в газди грядки і водночас стерегла, щоб коршак не забрав курятко. Одним оком пантрувала землю, другим – небесний овид. А вночі пряла при скіпці й стежила за дитиною в колисці. Так очі й викривилися. «То на добре, – смішкувала вона. – Бо одні люди зазвичай вдивляються в землю, а інші в небо. Тобто лише півсвіту видять. А я – цілий світ».
Таким викривленим, двомірним зором вона справді добачала те, що інші не підмічали чи проминали. І на все мала свій несподіваний присуд. Сонячний промінь, що переломлюється крізь краплину, має більшу силу. Тому я й слухав бабу Влену, другу матір свою. Я до багатьох прислухаюся – чотири ока ліпше видять, як двійко. Я слухаю не тільки людей, а й поривний вітер, що розповідає історію цього світу. Бо я виучень Грека.
«Ліпше розмисел, як замисел», – приповідав Гречин. І я йшов за його словами.