Ковчег Всесвіту
Шрифт:
Іван посміхаючись поклав руку на плече огрядному китайцеві:
— О-о! Приклад вельми характерний… Який із мене вчений? Вчений — то є ви, шановний колего. Ваша відвага — це вміння подивитися в обличчя Галактичної Монади. Все інше — суєта суєт. Ваші відкриття…
— Ніяких відкриттів! — незрозуміло чому вдарив кулаком по столу Лі Чунь. — Галактична Монада відкрилася сама. Просто ми проминули ту пилову хмару… Хмару, що ховала від земних людей центр Галактики… Мирон Грива — такого чули?..
— Чув. Від вас…
І раптом Лі Чунь з непослідовністю п’яного заговорив про інше:
— Чому
— Які там подруги? Навпаки!
— Все одно… Хіба це будувалося для шльондр?..
— Може, музей там закласти? — не до колеги, а сам до себе звернувся Кривошеєв.
Лі Чунь, похитуючись, почав порпатися в шухляді письмового стола. Нарешті те, що шукав, знайшлося: на столі перед Іваном залискотіли багатовіковою емаллю китайські ордени, якими так пишався великий астрофізик.
— Музей… Починай сьогодні. Н-на, візьми!..
— Пані Лятошинська пропонує перетворити президентський палац на дитячий санаторій.
— Музей!
Кривошеєв зняв окуляри — і його по-риб’ячому загострене обличчя виявилося безпорадним.
— Власне кажучи, там вистачить місця і для музею, і для дитячого санаторію.
Цією фразою підбивши підсумок розмови, Іван вивів Лі Чуня із-за столу й дбайливо, мов нянька дитину, вмостив старого на канапі.
Прокіп із великим смутком споглядав, як поволі тане, мов крига у весняній воді, життя двох близьких йому людей. Пригадував обеліск на Лемі, намагався увірвати гірку неминучість, але щоразу переконувався: це те, що йому не підвладне…
А чи справді колись лабораторію дожене земний посланець? Чи бачив Кривошеєв на Геракловому екрані гранітний обеліск із власним зображенням? Мусив бачити. Та чи це здатне його спинити? Може, якраз навпаки…
ЗЕМЛЯ НЕ ЗАГИНУЛА
Тим часом у будинку-башті, на вершині якої народжувалися дні й ночі, котрі так досконало проектувалися на велетенську кам’яну сферу, двоє закоханих потроху звикали до шлюбного життя. Вони швидко зрозуміли, що будь-які згадки про їхній досвід у природних інтимностях ховають у собі велику вибухову силу, й навчилися спритно обминати цю невдячну тему. Відтак виявилося, що людська воля здатна примусити пам’ять забувати все, що завдає смутку й шкоди. Макаров і Сільвія — то були імена, які ніколи не з’являлися на їхніх вустах.
Гелена, поставивши мольберт біля вікна, малювала пейзаж, що нагадував її попередні етюди. Самоповторення не засмучувало її, як не засмучують вчорашні гімнастичні вправи. На щось більше це малюваннями не претендувало.
— Знаєш, Прокопе, я гадаю, що вона не загинула. Голуба Планета Земля володіє надто великим запасом життєвих сил.
— Не кожна планета, Геленко.
Гелена так швидко перейнялася космічними пристрастями чоловіка, що їм завжди було про що дискутувати. Особливе
— Мабуть, існують якісь космічні закони… Ну, такі… Такі, що верховодять над життям і смертю планет.
— Безумовно, — погодився Прокіп. — Але як їх розгадати?
— Океан! — вигукнула Гелена. Вона була зодягнена в полум’яно-червону блузку й сині спортивні штанці. На її обличчя й золотаве волосся падав одсвіт з блузки — це робило Гелену живим символом ранку, коли сонце полюбляє все довкола підсвічувати багатьма відтінками червоного кольору. У ці хвилини молодість особливо звабна.
— Океан? — майже механічно перепитав Прокіп, що думав зараз не про філософські категорії, а просто споглядав рідкісну жіночу вроду. — Що ти маєш на увазі?
— Несучи на собі такий величезний Океан, Земля загинути не може.
— Ти хочеш сказати — життя на Землі?
— Так, життя на Землі… Звичайно, планеті треба перепочити від людського насильства над нею. Тим часом Океан і Сонце візьмуться за відновлення рослинного світу… Як ти гадаєш?
— Занепад рослинності — це, власне і є занепад життя. Життєву енергію космосу нагромаджує рослина. Скільки її прийняв рослинний світ, стільки дістається тваринам і людям. І не лише для їжі, але й для дихання. Отже…
Саме на цьому «отже» й сталося те, що змусило їх увірвати дискусію. І хоч це вельми дивно, але новина, принесена паном Міреком, була ніби продовженням дискусії. А проте випадковості тут немає, бо Гелена й Прокіп майже щодня поверталися думками на планету, яка була їхньою Праматір’ю.
Хряснувши дверима, хутко увійшов пан Мірек. Він аж світився від радості, яка його переповнювала. Вічна стриманість, що інколи нагадувала старіння емоцій, несподівано була витіснена ейфоричними сплесками. Лятошинський вигукнув, звертаючись до Гелени:
— Уяви собі: він же поляк! Це неймовірно, але факт: справжній поляк. І так гарно розмовляє по-нашому.
Молоді здивовано перезирнулися.
— Про кого ти? — критично посміхаючись, запитала Гелена.
— Як, хіба ви нічого не чули? Уже вся колонія знає. Ну, ясна… В такий час ваше усамітнення виглядає цілком природно. Але ж ідіть поміж люди. Сталося таке, чого ніхто з нас і уявити не міг.
— Та що ж сталося? — не витерпів Прокіп.
— Галактична Варта привезла людину із Землі. І не просто з Землі, а із самісінької Польщі. Ви чуєте: Польща існує!..
— А Україна? — мимоволі вихопилось у Прокопа, хоч він іще не тямив, що діялося з паном Міреком.
Усвідомити прямий зміст його слів було вельми важко.
— Україна? Вона також існує. Хвиля не докотилася до Європи. У Європі гинули від тайфунів, землетрусів, нечуваних злив. Те ж саме діялося в Америці. А загалом, неможливо вибудувати якусь певну закономірність. За всіма прогнозами, океанська хвиля мала перекотитися через Японію. Але чомусь її обминула. Зате повністю винищила Китай, Індію, майже всю Африку. Загинули мільярди людей. Розумієте? Мільярди!.. По Сибіру океанська хвиля котилася аж до Уральського хребта. Людності на Землі лишилося ие більше, ніж було в часи Римської імперії.