Котигорошко
Шрифт:
— Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.
Приходить він у хату, — вже й товариство поприходило.
— А що обід?
— Давно впрів!
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
— А ходіть лиш, я вам таке диво покажу, що ну!
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем і потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та ремені з спини драв.
—
А де дідок того дуба тяг, там так і знати, що волочено, — вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:
— Лізь туди, Вернигоро!
— А цур йому!
— Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.
— Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам.
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:
— Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули до дна — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, — аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, а там усе так і сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, — аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що у світі кращої нема!
— Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
— Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.
— Е, — каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.
— Не вб’є! — каже Котигорошко. — То ж я йому й бороду защемив. А ти ж чого тут живеш?
— А я, — каже вона, — королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.
— Ну то я тебе визволю. Веди мене до нього!
Вона й повела. Коли й справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дуба. Як побачив Котигорошка, каже:
— А чого ти прийшов? Битися чи миритися?
— Де вже, — каже Котигорошко, — миритися — битися!
От і почали вони битися. Бились-бились, таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Підійшов до ями та й гукає:
— Агов, побратими, чи ви ще є?
— Є!
Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли:
— Це ваше.
Витягли, спустили знову мотузок. Він прив’язав другий мішок:
— І це ваше.
І третій їм віддав, — усе, що добув.
— А це моє, — каже.
Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:
— Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору, а тоді й пустимо, він упаде й уб’ється.
А Котигорошко догадався, що вони вже надумали щось, — узяв прив’язав до мотузка каменюку й гукає:
— Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули, — камінь тільки гуп!
— Ну, — каже Котигорошко, — добрі ж ви!
Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град! Він і заховався під дубом. Коли чує — на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуба й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
— Як не з’їси, то ми скажемо.
— Ні, — каже, — не з’їм.
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:
— Кажи, що тобі треба, я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі. А то все — я полечу, а тут піде дощ — вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене, — каже Котигорошко, — на той світ!
— Добру ти мені загадку загадав! Ну та дарма, треба летіти! Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво — даси трохи води, а то не долечу й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа — полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли, — от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли нагору, гриф і питається:
— Чого це ти мені якогось не такого м’яса дав аж наприкінці?
Котигорошко показав на свою ногу:
— От чого, — каже.
Тоді гриф полетів і приніс цілющої води; як покропили тією водою, литка й приросла.
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже: