Корида
Шрифт:
— Аварійна ситуація на сьомому кілометрі одинадцятої магістралі може виникнути через дві хвилини і тридцять вісім секунд! — пролунав безбарвний голос автомата “Поліморфа” з-під купола зали.
Анатолій відразу спрямував погляд на екран одинадцятої магістралі, проте не помітив там нічого загрозливого, якусь мить напружено вдивлявся, пригадуючи все, чого його вчили, але, так і не зрозумівши, в чому ж полягає небезпека, перевів погляд на Антуана Вікторовича, свого вчителя, старшого товариша, чергового диспетчера Центру.
— Не
— Я теж, — винувато усміхнувся Анатолій і відразу ж розгнівався на себе за цю усмішку, винувату усмішку учня, котрий дуже хоче бути розумнішим за свого вчителя, але не може навіть тоді, коли вони з учителем перебувають в однаковому становищі.
— Може, йдеться про двадцять сьомий ваговоз? — Анатолій показав стрілочкою світлової указки на екрані. — Може, йому треба зменшити швидкість?
— Або збільшити, — усміхнувся Антуан.
— Або збільшити… — повторив Анатолій. — Але щось, мабуть, треба робити…
— Думаю, що робити нічого не треба.
— А якщо?..
Антуан втомлено похитав головою.
— Знаєш, хлопче, ти вже скоро закінчуєш свою практику і, можливо, настав час дещо сказати тобі поза розумними і однозначними рядками підручника… Мені здається, що ти поважаєш мене і зможеш мені щиро повірити… Чи не так?
— Безумовно, Антуане Вікторовичу. — Анатолій відчув, як мурашки пробігли в нього по спині, він чекав, що вчитель зараз скаже щось надзвичайно важливе, якусь таємницю, одкровення, яке змінить все його, Анатолія, життя, освітлить розумінням якихось вищих істин.
— Усе, що ти читаєш, дуже важливе. Воно знадобиться тобі… Все знадобиться, але… Навіть не знаю, як сказати, аби ти зрозумів мене правильно… Життя якось так цікаво влаштовано, що…
— Аварійна ситуація на сьомому кілометрі одинадцятої магістралі може виникнути через одну хвилину і п’ятдесят дев’ять секунд, — промовив “Поліморф”.
— Життя якось так влаштовано, що дуже важко іноді буває збагнути, що в ньому просто, а що складно… — Антуан стримано розсміявся, відкинувшись у глибокому кріслі і якусь мить сидячи з заплющеними очима.
— Антуане Вікторовичу, але що ми будемо робити? — запитав Анатолій дуже стримано, боячись мовити прямо: “Мені страшно! Що треба робити?”
— Не хвилюйся. Якби я знав, що робити, то вже давно б… Але я певен, що все буде гаразд.
— Ви певні?
— Так. Але не можу тобі пояснити, на чому моя впевненість грунтується. — Антуан знову стримано розсміявся, — На жаль. Я дуже хотів би поділитися з тобою власним досвідом, адже я твій учитель, однак… Є на світі речі, котрі не можна увібгати ні в яку формулу, ні в які слова… Ти мене розумієш?
— Хочу зрозуміти…
— Але не можеш?
— На жаль… Я зараз думаю про можливість аварії… Аптуан, відчувши у цих словах прихований докір, спохмурнів:
— У
— Уперше, — тихо мовив Анатолій.
— Тобі поталанило… Я навіть дивуюсь… Власне, тобі дуже не поталанило, хлопче. Принаймні думаю, що те, що я хотів тобі сказати, ще буде передчасним.
— Ні. Скажіть, Антуане Вікторовичу. Я все зрозумію… Я повинен усе зрозуміти…
— Ти гадаєш? Добре… — мовив Антуан і чомусь усміхнувся якось дитинно. — Тож я казав, що в житті доволі часто трапляється так…
— Двадцять сьомий ваговоз входить у зону аварійності! — пролунав голос з-під купола.
— Ви чуєте, двадцять сьомий ваговоз! — вигукнув Анатолій, і очі його заіскрилися енергією наївного торжества й самоповаги. — Я ж казав, що справа в двадцять сьомому ваговозі. Ви пам’ятаєте?
— Безумовно, пам’ятаю.
Анатолій підхопився і кинувся до пульта, проте важка рука вчасно лягла йому на плече.
— Що ти хочеш робити?
— Змінити швидкість ваговоза.
— Заспокойся… Все буде гаразд, Анатолію… Сьогодні працює “Поліморф”… Тобі часто випадало чергувати з “Поліморфом”?
— Сьогодні втретє…
— Оп як? А що ти про нього знаєш?
— А що я можу про нього знати? Універсальний кіберон-диспетчер… Я, врешті, не інженер…
— Скажімо, чи знаєш ти, скільки йому років? Власне, цього і я, на жаль, не знаю, але чи відомо тобі, що наш “Поліморф” уже дуже старий?
— Ні, я цього не знав… А це важливо? Антуан втомлено посміхнувся:
— А ти гадаєш, ні? Останні три місяці він мене домучує оцими аварійними ситуаціями. Він став дуже обережним, але працює прекрасно. Досвід у нього величезний. Ось ти побачиш, що ніякою аварійністю на одинадцятій магістралі зараз і не пахнутиме, — сказав Антуан і чомусь злякано насторожився, мовби відчув, що сказав зайве. — 3 кожним роком “Поліморф” стає… Та, власне, і ми теж з досвідом стаємо розважливішими і обережнішими… — Аптуан по-батьківськи глянув на Анатолія. — Ми теж стаємо обережнішими з кожним днем, аж доки не почнемо боятися власної тіні. І ось тоді вже все… — Антуан голосно розсміявся. — Коли боїшся власної тіні, в цьому світі робити вже немає чого.
— Антуане Вікторовичу, а якщо “Поліморф” не помиляється?
— А він справді не помиляється, Анатолію. Він бачить, розуміє щось таке, чого ми просто не можемо, не встигаємо помітити. Але він почав боятися. Залишкові потенціали, виснаження гальванічних структур аналізатора… Ти, правда, зауважив, що ти не інженер… Але не забувай про необхідність для диспетчера і таких знань. До речі, дивись уважно на екран. І на годинник аварійного відліку часу… Ну! Що я казав?! Як бачиш, усе гаразд!
— Аварійна ситуація може виникнути на сто двадцять восьмому кілометрі сімнадцятої магістралі через три хвилини і дев’ятнадцять секунд.