Команда "Синьої чайки"

Художник Анатоль Силаєв

Скорочений переклад за виданням: Tone Seli'skar. Bratov's'cina Sinjega galeba. Mladinska knjiga. Ljubljana. 1961

Чайчин острів — вузький та довгий і, коли подивитися на нього здаля, схожий на велетенську рибу з широчезною головою. До ширшої частини острова затокою вдається море. В ті дні, про які піде мова, в глибині затоки, під стрімкою кручею вигрівалося на осонні рибальське селище, власне, навіть не селище, а сільце. Муровані з тесаного вапняку будиночки були такі малесенькі, що коли б навіть усі вісім хатинок, з яких складалося сільце, стулити докупи, то й цей уявний будинок навряд чи видався б великим. Вісім рибальських баркасів та кілька човників ховалися від штормів біля пристані, викладеної напівобтесаними камінними брилами. Кожен баркас було пофарбовано у свій колір, і невеличка флотилія здалеку вигравала зеленими, пурпуровими, жовтими, коричневими, синіми, червоними та білими бортами. Ніс кожного суденця було багато оздоблено різьбою.

На вершині кам'янистого горба, що стримів над бухтою, стояла невеличка церковця з невисокою дзвіницею, на якій хилитався один-однісінький дзвін. Кілька могилок здіймалося над червонястою землею. Звідси, з гори, видно було сусідні острови й широке, безкрає море.

На південному схилі горба, де не так лютували вітри й на камені лишилося трохи землиці, жінки поралися на своїх вузеньких діляночках, підгортаючи виноградні кущі та підв'язуючи лозини, що їх вітер позривав з тичок; трохи нижче кілька олив розчепірили свої химерно покручені гілки, а по краю виноградинка цвів мигдаль. Тут любили гратися дітлахи. Дівчатка нанизували на нитку суцвіття примул і вінками з оцих весняних квітів прикрашали овець, що паслися на моріжку. Хлопчаки ціляли камінням у стару пательню, почепивши її замість мішені на дереві.

Сонце помалу хилилося на обрій. Допіру розжарений сонячний диск торкнувся води, усе море нараз спалахнуло яскравим полум'ям, і багряне сяйво затопило сусідні острови. Чайки, що кигикали над затокою, принишкли, поховалися кудись пташки, які без угаву цвірінькотіли по деревах. Нарешті сонце занурилося в море. Вода згасла, вечірні сутінки, здійнявшись із морських глибин, вкрили рибальські хатини, білі скелі, баркаси, кущі вмнограду й оливкові дерева.

Жінки, що працювали на винограднику, випросталися, взяли сапки на плечі й, співаючи, рушили додому. Дітлахи теж з вигону перебралися ближче до своїх домівок — ніч має свої закони. Рибалки, сидячи біля молу, посмоктували люльки, набиті міцним самосадом, і гомоніли про вилов, про сіті та про свої скрути.

Незабаром у повітрі запахло полентою. [1] Чоловіки підвелися й поволі розійшлися по домівках. Дітей тепер теж не треба було ні гукати, ні заганяти додому. На небі заясніли зорі, тепла провесіння ніч упала на острів.

По той бік горба, біля церковці, стояла самотня хатинка. Вона вже почала руйнуватися — чи то від старості, чи від того, що нікому було її полагодити. Кажуть, що то була найстаріша оселя на острові — перших мешканців її ніхто вже й не пам'ятає. Вузькі, вирублені в скелі східці, роз'їдені морською водою, збігали долі, на піщану

Ось у цій напівзруйнованій хатині й живе Іво, гарний хлопчина, що народився тут років дванадцять тому. Мати його померла невдовзі після того, як рибалки прогнали з острова Івового батька.

Як же це сталося й чому? І хіба починають повість так, що з перших же слів сумні події приголомшують читача? Але не впадай у тугу, читачу, сміливіше простуй уперед, адже повість — це життя, а в житті часто буває, що людина спіткнеться чи посковзнеться, ба навіть упаде, але знову зводиться й іде далі. Так воно буде й у цій повісті, тобто, я хотів сказати, і в цьому житті.

Молодість Івового батька минула по той бік океану, десь у Бразілії, потім він плавав матросом на кораблях, що борознили всі моря світу й, нарешті, несподівано об'явився вдома. Він привіз із собою чорнокосу вродливу жінку, либонь, занадто тендітну, щоб жити серед цих скель. Він купив собі цю халупу, але й на рідній землі не знав супокою. Чи вже такої вдачі він був, що мусив усе, до чого б не взявся, перевернути шкереберть?.. Він багато чого бачив і зажив у тому широкому світові замолоду, багато чого знав і частенько заводив з рибалками свою улюблену розмову.

— Якщо й далі будемо отак рибалчити, то жебраками й помремо! — торочив він їм раз у раз.

— Чи бачили цього мудрагеля? А як же нам іще рибалчити? Прецінь так рибалчили наші батьки й діди! — боронилися рибалки ображено — хоч їхнє життя й справді було жебрацьке, проте вони й гадки не мали, що можна жити інакше.

Але Бразілець, який побачив світу й скуштував іншого життя, вів своєї:

— Ви тільки погляньте туди, де гойдаються на хвилях ваші старі калоші — «Свята Барбара», «Святий Юст», «Морська зірка», «Морська ластівка»… Вісім баркасів, вісім господарів, і кожен дбає тільки про себе! Ваші сіті геть подерті. А звідси й вилов: сьогодні — катма, завтра — кіт наплакав, а щоб багацько — то ніколи! А жінки ваші, братчики ви мої, вони ж у вас геть висохли від тих злигоднів. І дітлахи ваші частіше голодні бувають, ніж ситі. А от ми рибалчили тамечки в Бразілії, ото да!..

Рибалки роззявляли роти, слухаючи його, й позирали крадькома на свої баркаси, на жінок своїх та на босоногу малечу. І тільки сивоусий Юст, найстаріший і найдосвідченіший рибалка, попирхував у відповідь, наче роздратований морж:

— Чи ти маєш нас за дурників?! Всі ми дещо тямимо в рибальській справі й знаємо, які баркаси нам потрібні, які неводи… Але хто з нас спроможний таке купити? Хіба що, коли б ото всі гуртом…

— Правду кажеш! — урвав Юстову мову Бразілець. — Усі гуртом! Так, усі гуртом! Ви ж бо й так гуртом живете, гуртом пісні співаєте, гуртом помираєте. Чого ж не можна гуртом працювати? Давайте зберемо усе, що маємо, докупи й придбаємо собі моторне судно, щоб можна було виходити на ловитву далеко у відкрите море й закидати неводи завдовжки двісті метрів! Риби там усім вистачить! Гуртом будемо працювати, на гурт і здобич ділитимемо! Спільний труд — це єдина путь до ліпшого життя!

Бразільцеві слова збурили спокій у серцях рибалок. Знов і знов поверталися вони до цієї розмови, сперечалися, радилися один з одним, сварилися, знову сходилися. І так цілу зиму. А напровесні зібрали в один капелюх усі свої заощадження й виправили Бразільця до міста купувати судно.

Чекали його тиждень, чекали другий. З ранку до вечора стовбичили на пристані, затуляючи очі від сонця, вдивлялися в обрій, виглядали свого посланця. А він повернувся аж наприкінці третього тижня. Та який! Змарнілий, пригнічений, обшарпаний. Коли рибалки нетерпляче обступили його, чекаючи, що то він повість про їхню справу, Бразілець нараз клякнув перед ними, вдарив чолом об землю й простогнав: