Кобзар

Шевченко Тарас Григорович

Або батько як побачать,

Що ви, мої любі,

Таке диво читаєте,

Гріха на всю губу!

Тоді, тоді… та цур йому,

А дуже цікаве!

А надто вам розказать би,

Як козак чорнявий

Під вербою, над водою,

Обнявшись, сумує;

А

Оксана, як голубка,

Воркує, цілує;

То заплаче, то зомліє,

Головоньку схилить:

“Серце моє, доле моя!

Соколе мій милий!

Мій!..” - аж верби нагинались

Слухать тую мову.

Ото мова! Не розкажу,

Мої чорноброві,

Не розкажу против ночі,

А то ще присниться.

Нехай собі розійдуться

Так, як ізійшлися,

Тихесенько, гарнесенько,

Щоб ніхто не бачив

Ні дівочі дрібні сльози,

Ні щирі козачі.

Нехай собі… Може, ще раз

Вони на сім світі

Зустрінуться… побачимо…

А тим часом світить

З усіх вікон у титаря.

Що то там твориться?

Треба глянуть та розказать…

Бодай не дивиться!

Бодай не дивитись, бодай не казати!

Бо за людей сором, бо серце болить.

Гляньте, подивіться: то конфедерати,

Люде, що зібрались волю боронить.

Боронять, прокляті…

Будь проклята мати,

І день, і година, коли понесла,

Коли породила, на світ привела!

Дивіться, що роблять у титаря в хаті

Пекельнії діти.

У печі пала

Огонь і світить на всю хату,

В кутку собакою дрижить

Проклятий жид; конфедерати

Кричать до титаря: “Хоч жить?

Скажи, де гроші?”

Той мовчить.

Налигачем скрутили руки,

Об землю вдарили - нема,

Нема ні слова. “Мало муки!

Давайте приску! де смола?

Кропи його! отак! холоне?

Мерщій же приском посипай!

Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!

Завзята

бестія! стривай!”

Насипали в халяви жару…

“У тім'я цвяшок закатай!”

Не витерпів святої кари,

Упав сердега. Пропадай,

Душа, без сповіді святої!

“Оксано, дочко!” - та й умер.

Ляхи задумалися стоя,

Хоч і запеклі. “Що ж тепер?

Панове, ради! Поміркуєм,

Тепер з ним нічого робить,

Запалим церкву!” “Ґвалт! рятуйте!

Хто в бога вірує!” - кричить

Надворі голос, що є сили.

Ляхи зомліли. “Хто такий?”

Оксана в двері: “Вбили! вбили!”

Та й пада крижем. А старший

Махнув рукою на громаду.

Понура шляхта, мов хорти,

За двері вийшла. Сам позаду,

Бере зомлілую…

Де ж ти,

Яремо, де ти? подивися!

А він, мандруючи, співа,

Як Наливайко з ляхом бився.

Ляхи пропали; нежива

Пропала з ними і Оксана.

Собаки де-де по Вільшаній

Загавкають та й замовчать.

Біліє місяць; люде сплять,

І титар спить… Не рано встане:

Навіки, праведний, заснув.

Горіло світло, погасало,

Погасло… Мертвий мов здригнув.

І сумно-сумно в хаті стало.

СВЯТО В ЧИГИРИНІ

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

Базари, де військо, як море червоне,

Перед бунчуками, бувало, горить,

А ясновельможний, на воронім коні,

Блисне булавою - море закипить…

Закипить, і розлилося

Степами, ярами;

Лихо мліє перед ними…

А за козаками…

Та що й казать? Минулося;

А те, що минуло,