Кобзар
Шрифт:
Бо давно не чули
Хрещеної тії мови.
І ніч стрепенулась:
Не бачила стара мати
Козацької плати.
Не лякайся, подивися
На бенкет козачий.
Темно всюди, мов у будень,
А свято чимале.
Не злодії з Гамалієм
Їдять нишком сало
Без
До самої хмари
З щоглистими кораблями
Палає Скутара.
Візантія пробуркалась,
Витріщила очі,
Переплива на помогу,
Зубами скрегоче.
Реве, лютує Візантія,
Руками берег достає;
Достала, зикнула, встає…
І на списах в крові німіє.
Скутар, мов пекло те, палає;
Через базари кров тече,
Босфор широкий доливає.
Неначе птахи чорні в гаї,
Козацтво сміливо літає.
Ніхто на світі не втече;
Огонь запеклих не пече.
Руйнують мури, срібло, злото
Несуть шапками козаки
І насипають байдаки.
Горить Скутар, стиха робота,
І хлопці сходяться; зійшлись,
Люльки з пожару закурили,
На байдаки - та й поплили,
Рвучи червоні гори-хвилі.
Пливуть собі, ніби з дому,
Так буцім гуляють,
Та, звичайне запорожці,
Пливучи співають:
“Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий:
Забрав хлопців та й поїхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави добувати,
Із турецької неволі
Братів визволяти.
Ой, приїхав Гамалія
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.
Ой, як крикнув Гамалія:
«Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити!”
Вилітали запорожці
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом
“Слава тобі, Гамаліє,
На ввесь світ великий,
На ввесь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині!”
Пливуть собі, а із-за хвилі
Сонце хвилю червонить;
Перед ними море миле
Гомонить і клекотить.
“Гамалію, вітер віє,
Ось-ось наше море!..”
І сховалися за хвилі -
Неначе за гори.
[Жовтень - перша половина листопада 1842]
ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ (ДРУГА РЕДАКЦІЯ)
Лічу в неволі дні і ночі,
І лік забуваю.
О, господи, як то тяжко
Тії дні минають.
А літа пливуть меж ними,
Пливуть собі стиха,
Забирають за собою
І добро і лихо!
Забирають, не вертають
Ніколи нічого!
І не благай, бо пропаде
Молитва за богом.
Каламутними болотами,
Між бур’янами, за годами
Три года сумно протекли.
Багато дечого взяли
З моєї темної комори
І в море нишком однесли.
І нишком проковтнуло море
Моє не злато-серебро -
Мої літа, моє добро,
Мої літа, мої печалі,
Тії незримії скрижалі
Незримим писані пером.
Нехай гнілими болотами
Течуть собі між бур’янами
Літа невольничі. А я!
Такая заповідь моя!
Посижу трошки, погуляю,
На степ, на море подивлюсь,
Згадаю дещо, заспіваю,
Тай знов мережать захожусь
Дрібненько книжечку. Рушаю.
Мі заспівали, розійшлись,
Без сльоз і без розмови.
Чи зійдемося ж знову?
Чи заспіваємо коли?
А оже, й те… Та де? Якими?