Кобзар

Шевченко Тарас Григорович

І сама прилину,

І будемо щебетати

З милим на калині.

Будем плакать, щебетати,

Тихо розмовляти,

Будем вкупочці уранці

На той світ літати”.

І калина прийнялася,

Віти розпустила.

І три літа на могилу

Дівчина ходила.

На

четверте… Не сон-трава

Вночі процвітає,

То дівчина з калиною

Плаче, розмовляє:

“Широкая, високая

Калино моя,

Не водою до схід сонця

Поливаная.

Широкії ріки-сльози

Тебе полили,

Їх славою лукавою

Люде понесли.

Зневажають подруженьки

Подругу свою,

Зневажають червоную

Калину мою.

Повий мою головоньку,

Росою умий

І вітами широкими

Од сонця закрий.

Вранці найдуть мене люде,

Мене осміють.

Широкії твої віти

Діти обірвуть”.

Вранці-рано на калині

Пташка щебетала;

Під калиною дівчина

Спала, не вставала:

Утомилось молодеє,

Навіки спочило -

Вставало сонце з-за могили,

Раділи люде встаючи.

А мати й спати не лягала,

Дочку вечерять дожидала

І тяжко плакала ждучи.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

VI

Ой, три шляхи широкії

Докупи зійшлися.

На чужину з України

Брати розійшлися.

Покинули стару матір.

Той жінку покинув,

А той сестру. А найменший

Молоду дівчину.

Посадила стара мати

Три ясени в полі.

А невістка посадила

Високу тополю.

Три явори посадила

Сестра при долині…

А дівчина заручена -

Червону калину.

Не прийнялись три ясени,

Тополя

всихала,

Повсихали три явори,

Калина зов'яла.

Не вертаються три брати.

Плаче стара мати,

Плаче жінка з діточками

В нетопленій хаті.

Сестра плаче, йде шукати

Братів на чужину…

А дівчину заручену

Кладуть в домовину.

Не вертаються три брати,

По світу блукають,

А три шляхи широкії

Терном заростають.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

VII

Н. Костомарову

Веселе сонечко ховалось

В веселих хмарах весняних.

Гостей закованих своїх

Сердешним чаєм напували

І часових переміняли,

Синємундирих часових.

І до дверей, на ключ замкнутих,

І до решотки на вікні

Привик я трохи, і мені

Не жаль було давно одбутих,

Давно похованих, забутих,

Моїх кровавих тяжких сльоз.

А їх чимало розлилось

На марне поле.

Хоч би рута,

А то нічого не зійшло!

І я згадав своє село.

Кого я там коли покинув?

І батько й мати в домовині…

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

Дивлюсь: твоя, мій брате, мати

Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята…

Молюся! господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!

[1847, мая 9, С.-Петербург]

VIII

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.