Кобзар 2000. Hard
Шрифт:
– Ну-ну, - нагадав, знаючи, що на своїх полях Аполідор може зациклитись.
– …так. Одне слово, їй подобається, як ти її захищаєш і борониш, і вона своїм потужним полем неначе провокує все навкруги.
– Як це провокує?
– Ну, впливає на людей…
– На собак?
– На собак, на все.
– Ага.
– Тут я вже почав щось розуміти.
– То в метро це теж її рук справа?
– Чому рук?
– Ну, поля.
Аполідор замислився:
– Ну, не те щоб її, розумієш. Як би це тобі пояснити… Бажання, бачиш, воно на енергетичному рівні може впливати на процеси… Це, знаєш,
– Ну, одне слово, вірогідність випадковостей, що збігаються в енергетичному сенсі з цим полем, збільшується. Зрозуміло?
А як же! Я почухав потилицю. Моя квіточка разом зі своїм полем нудьгувала за столом.
– Так. І що робити?
– А що робити - вивчати, виховувати якось, заспокоювати навіть, якщо вийде.
– Так що, воно і зараз діє, тобто впливає, тобто вірогідність ця?
– Звичайно.
– розвів руками Аполідор. Наче воно справді було звичайним.
Дідько б його вхопив!
– Ні, воно зараз буде діяти, і бозна-що трапиться, а мені до-ведеться… - я знову озирнувся на дівчину, - доведеться…
– Доведеться.
– Аполідор тільки стенув плечима.
– Їй же це подобається.
Ну-ну. Оце так квіточка. Я задумливо підвів очі. Бетонну стелю кабінету перерізала довга розколина, що розповзалася в боки чорними мацаками. Старе перекриття повільно нахилилося і затріщало.
Розділ 9 РОЗРИТА МОГИЛА
– Копаєте?
Олексій Михайлович, керівник археологічної експедиції, підвів голову. На краю траншеї стояв дідуган, невеличкий такий, худорлявий, бадьорий, але сивий-сивенний. Звідки тільки взявся серед розпеченого сонцем степу?
– Драстуйте, діду.
– Скарбів шукаєте, чи як?
– Можна вважати, скарбів, - Олексій Михайлович приязно посміхнувся. Він звик до розпитувань і завжди намагався доброзичливо триматися з місцевим населенням. Це іноді приносило користь - від свіжого молока чи городини аж до стародавніх переказів та іншої цінної інформації.
– Нема тут скарбів, - безапеляційно кинув дідуган у відповідь на посмішку.
– Нема, і не шукайте.
Це можна було тлумачити як запрошення до розмови, і Олексій Михайлович, обтрушуючи руки, вибрався наверх. Він не мав нічого проти невеличкого відпочинку, тим більше що перша половина дня була вдалою - у північній частині трапили на залишки стіни і прохід під нею, певно, льох. А льохи, як відомо, обіцяють багату здобич.
Старий колючими очима супроводжував археолога.
– Діду, а ви копали тут, чи що?
– начальник експедиції зупинився біля свого несподіваного гостя і почав нишком розглядати його.
– Копав… - пхекнув той.
– Мені не треба копать, я і так все знаю.
Маленьке дідове обличчя нагадувало печене яблуко, зморшкувате і брунатне, воно визирало з сивої хащі, яку утворювала скуйовджена чуприна, великі вуса та борода. Худорляве тіло
– А звідки ви все знаєте? Ви тутешній?
Старий кивнув:
– Тутешній. Степ мені батько, сира земля мати, а я їхній син.
З такого вступу Олексій Михайлович зрозумів, що зараз його будуть вчити уму-розуму, але не відчував протесту. Розмовляти з новими людьми тут, в експедиції, доводилось рідко, а цей дід хоч і був химерником, проте якого археолога можна здивувати химерним дідом?
– Нема тут скарбів, - вів далі старий.
– Ні золота, ні срібла, ні перлів. Хіба якісь черепки.
Олексій Михайлович засміявся.
– Та нам саме черепки й потрібні. Ми історію вивчаємо, діду. Як жили наші предки до початку першої п’ятилєтки.
Сонце палило безжально, особливо зараз, коли наближалась обідня пора. Рясний піт вкривав чоло археолога.
– А ходімо зі мною, - запропонував він і повів старого під рятівний тент, що вкривав собою величезний стіл із неструганих дощок. Там лежали останні знахідки експедиції - два розбитих горщики з хитромудрими візерунками, зелений мідний ніж, безліч кісток та черепків.
Дідуган нахилив голову, розглядаючи здобич вчених. А Олексій Михайлович заходився коментувати кожний експонат, пояснюючи простими словами, що таке археологія, трипільська культура й таке інше, чому ці непоказні речі іноді бувають важливішими за будь-який скарб і як складно буває їх видобути, а головне, витлумачити.
Чому він завів ці просвітницькі розмови, мабуть, і сам не зміг би пояснити. Чи то просто хотілося трошки посидіти в тіньку, а дід дозволяв приспати пильне сумління - хлопці ж копирсалися там, у пеклі, без відпочинку, на самому ентузіазмі. А чи то він виправдовувався перед старим за своє втручання у тисячолітній спокій цього степу, чи, може, заручався підтримкою когось невідомого у надії на успіх подальших розкопок, бо археологи - люди забобонні.
Розумів дід щось, ні - невідомо, але слухав уважно, не переривав, щоправда, й не розпитував.
– … Отут, на цьому самому місці, чотири тисячі років тому стояло їхнє селище. Уявляєте, діду, чотири тисячі років! Вони жили тут, народжували дітей, ліпили оці горщики, мали навіть зачатки писемності. А отам, у центрі, - він указав рукою, - був храм, в якому вони молилися своїй богині, Великій Богині-Матері… “Бомм-боммм-бомммм”, - наче у відповідь на це обізвалась рейка від кухні. Рейка правила в експедиції за дзвона і скликала всіх у випадку важливих подій. Зараз такою подією був обід, який приготувала куховарка, апетитна Настуся, мрія всіх практикантів.
– Діду, пообідаєте з нами?
– запросив гречний Олексій Михайлович.
– Добрі вісті, коли кличуть їсти, - відгукнувся старий. Він явно був задоволений увагою до своєї персони, тому афоризми сипались без упину.
Археологи вже зібралися біля велетенського кухонного столу і нетерпляче перемовлялися, коли Олексій Михайлович привів свого гостя.
– Прошу, - він запропонував дідові місце поруч із собою.
Той чемно подякував, сів і раптом рухом завзятого фокусника видобув з-за пазухи невеличку жовту диню.