Карафуто
Шрифт:
Лихолєтов не поспішаючи запалив цигарку і з насолодою втягнув у себе запашний дим.
— Ну от, — буркнув він. — А тепер поговоримо. І не моя буде провина, коли ця розмова скінчиться, можливо, не так, як цього бажав би пан начальник поліції. Пан Інаба Куронума питає, — звернувся білогвардієць до Івана Івановича, — чи ви погодитеся, нарешті, дати свій підпис? Від вас вимагають дрібницю.
Дорошук примружив короткозорі очі, і Володі навіть здалося, що він лукаво йому підморгнув.
— Дрібниця, кажете? Зовсім ні. У нас
— Не забувайте, що сина ви бачите востаннє.
— Мій син сам не захоче на мене дивитись, коли я стану зрадником батьківщини.
Інаба Куронума шепнув Лихолєтову кілька слів. Білогвардієць сказав:
— Шкода, але далі доводиться облишити розмови і вдатися до дії.
Він зробив знак поліцаям, які відразу ж кинулись до Володі і повалили його вздовж лавки. Один з катів сів на ноги, другий — на голову юнакові. Володя лише встиг помітити, як сполотнів батько і встав з стільця.
— Ми будемо його бити, — прозвучав голос Лихолєтова, — поки ви не дасте згоди на всі наші вимоги.
Що відповів батько, Володя не чув, бо в ту ж мить пекучий біль різонув спину. Нагаї із свистом полосували хлопцеві тіло. Він робив нелюдські зусилля, щоб не закричати. Прокусив собі губу, тамуючи зойк. Але стогону не міг стримати. Почуваючи, що сил бракує і що він зараз знепритомніє, Володя прохрипів:
— Тату, мені зовсім не боляче… Не здавайся… тату…
І після цих слів втратив свідомість. На нього вилили кілька кухлів холодної води, і Володя розплющив очі. Він почув ненависний голос Лихолєтова:
— Вам не шкода сина? Не ми, а ви його катуєте своєю впертістю. Ми битимемо його до смерті, доки…
Володя знову хотів закричати: «Не здавайся, тату!» Він поворухнув губами, але з них злетів тільки ледве чутний шепіт. І зненацька, наче пробиваючи глухий кам'яний мур, наче з далекого туману, долинув до слуху юнака рідний голос:
— Я не здамся, сину!
Радість сповнила всю істоту, заглушила дикий біль. Знову нагаї вп'ялися в тіло. Володя шарпнувся, але жодного звуку не почув від нього пан Інаба Куронума. І коли юнак знепритомнів удруге, начальник поліції сказав:
— Я хотів би написати статтю в «Ніхон» про вас, шановний пане Дорошук, про батька, який спокійно дивиться на страждання свого сина.
Іван Іванович стиснув щелепи і нічого не відповів.
Володя кілька днів лежав ниць. Японський лікар приходив і чимсь мазав йому спину. Рани швидко загоювались. Одного разу лікар прийшов удвох з Лихолєтовим.
— Ого, та він здоровісінький, — вигукнув білогвардієць. Смакуючи заздалегідь те, що мав зараз сказати, посміхаючись і потираючи руки, він пильно дивився на Володю банькатими очима. І юнак згадав інші очі — зелені й миготливі, фосфоричні очі рисі. Зараз перед ним стояв теж звір, тільки далеко небезпечніший за рись.
— Лікар допоміг, — мовив Лихолєтов. — Хоча,
Уже не стримуючись, він голосно зареготав.
Друге «побачення» відбулося наступного дня. Іван Іванович відмовився відповідати на запитання Лихолєтова. Тоді білогвардієць, як і минулого разу, дав знак поліцаям, і вони повалили Володю на лаву. Але раптом…
Юнак не повірив, що він дійсно це почув. Таких слів його батько не міг сказати. Та Дорошук голосно й твердо вимовив удруге:
— Не бийте його. Я згодний. Давайте папір.
Все змінилося. Володі допомогли сісти. Де не взялася чашка з червоним вином.
— Пийте, молодий чоловіче, — частував Лихолєтов. — Це необхідно для вашого здоров'я.
Володя тупо дивився на чашку, на Лихолєтова, на батька, біля якого люб'язно упадав Інаба Куронума. Це було неймовірно, нечувано, дико. Батько здався! Ця думка пронизувала мозок. Юнак затремтів. Батько зрадив!
Принесли папір. Це були чисті бланки, які Дорошук мав підписати.
— Я спочатку хочу поцілувати свого сина, — голосно сказав він.
Лихолєтов запитав дозволу на це у начальника поліції. Той відразу ж згодився. Усмішка не сходила з його обличчя. Дорошук встав з стільця.
— Володю, — сказав він, — обставини примусили мене… Так треба… Я не можу далі дивитись на твої муки. Давай обнімемося, сину…
Очі в юнака спалахнули.
— Не підходь до мене, — стримуючи себе, тихо сказав він. — Я не хочу тебе обнімати.
Іван Іванович, шкутильгаючи, підійшов до Володі.
— Сину! Навіщо такі слова!
— Я не можу бути тепер твоїм сином…
Володя не скінчив. Він побачив у батькових очах, на його обличчі щось незвичайне. Батько робив йому непомітні знаки підійти ближче. Юнак враз догадався, в чому річ. Він має зараз почути від батька щось дуже важливе. Не можна, щоб це помітили поліцаї.
— Гаразд, — сказав Володя. — Мабуть, твоя правда. Обставини…
Батько міцно обняв його і в ту ж мить прошепотів на вухо:
— Тікай через тайгу до наших… Кордон недалеко. Розкажи про все.
І, повернувшись до Лихолєтова, голосно сказав:
— На моїй батьківщині скоро довідаються про мій полон… про ваші злочини… Треба, щоб це сталося якомога швидше…
Володя зрозумів, що в цих словах криється для нього продовження батькової інструкції.
— Дуже шкодую, що не можу багато ходити, — провадив далі Іван Іванович, — ви й досі не вилікували мені ноги.
— Полагодимо тепер не тільки ногу, — обізвався Лихолєтов, — увесь ваш організм полатаємо. Отак би й давно. Сідайте тут, прошу. Ось ручка…