Херем
Шрифт:
– Та припини! – простогнав Асата. – Одні недоумки побрехеньки правлять, другі – розносять…
– Ага, ага, – хитнув головою Маззакін, – ну, то розкажи тоді, як було насправді!
Асата щосили прикусив губу, долаючи млосну неміч. Він не міг уже й ворухнутися, відчуваючи хіба терпкий холод, що розпливався тілом. Але говорити… Нехай недовго, але він, напевне, зміг би. То чому б і не розповісти останньому з прихильників Асати-Набі? Аби хтось бодай знав усю пригоду від початку до близького вже завершення?
– Гаразд, – мовив він, – але сядь ближче. Мені тяжко
Розказувати правду можна і пошепки, – схололими від знемоги вустами. Можна – цідячи кожен подих, боячись, що його не стане. Хоч би тільки слухали. А Маззакін слухав, перейнявшись, наче дитя, страшною казкою. Чим та розповідь, певне, і була для розбійника з Кривого Узгір'я. Але навіть коли так… це вже не важило.
Він говорив іще досить довго. І коли замовк, уже благословлялося на день. Пекельний день у тихому пеклі неподалік Ір-Оламу. Маззакінові спільники не прийшли тої ночі, аби визволити ув'язненого. Слід було чекати наступної – а дочекатися, зважаючи на неміч та спеку, одному з них не судилося.
– Не спи! Чуєш? – торсав розбійник свого товариша. – Після всього цього – та й сконати?! Так не можна! Чуєш?
– Чую… – спроквола мовив той. – Дай мені спокій…
Той день був, напевне, найдовшим у житті гірського розбійника. Він казився від безсилля, нарізаючи кола хрусткою долівкою. Він щоразу пересував непритомного пророка за мандрівною тінню від стіни, не знаючи вже, мертвого чи живого ховає від сонця. Він лаявся і молився, але нічого, зовсім нічого не міг вдіяти.
А наступної ночі його сподівання здійснилися. Скреготнув стіною бронзовий гак, і невдовзі дві темні тіні зістрибнули поряд зі змученим розбійником.
– Маззакіне, ти що, заснув? – обурився відсутністю нестямної втіхи нічний рятівник. – Ходімо, ну?!
– Мусимо взяти його, – кивнув рятований на тіло неподалік. – Він – Асата-Набі!
Розбійник Барба з Кривого Узгір'я нахилився глянути.
– Ким би він не був, хлопче, ми йому вже нічим не допоможемо.
Маззакін намагався пручатись, але вірні товариші, перезирнувшись, скрутили дурного і спільним зусиллям закинули на стіну, а з другого боку вже дружніми стусанами привели до такої-сякої тями.
Отож зрештою він порятувався з Узвишшя, хоча якась частка Маззакіна-розбійника назавжди лишилась позаду.
Здається, я не міг приголомшити їх більше, навіть коли б заходився зараз виконувати танок з покривалами. Гнівно зведені брови, стиснені до білих кісточок пальці – краса та й годі.
– Щось я не збагну, – сичить Сеной. – Це ж треба було всю ніч водити козлячі танці замість сказати, що злодій давно вже сконав?!
– А я казав, слухати треба було! – зловтішаюсь. – Я ж відразу сповістив, що не певен, чи той досі ще живе!
Fie в силі непорушно терпіти наругу, Сенгелаф підхоплюється з місця.
– Як же не певен, коли бачив його смерть на власні очі?!
– А я не йняв очам віри! От і не певен!
Сенгелаф розпачливо сплескує руками.
– Сенсеною, ну що з ним робити?! Скільки часу згаяно…
Старий супиться невдоволено.
– Сядь.
Форкнувши,
– Зважмо, шановні, – поважно і, мабуть, не до мене звертається Сенсеной. – Зважмо на джерело відомостей, з якими мусимо мати справу. Досі ми не мали вагомих підстав вірити нашому гостинному господарю, отож немає підстав вірити і зараз. Вигадкою та облудою можна було б, не вагаючись, назвати кожне слово цієї невтішної оповіді, коли б не деякі обставини, пов'язані зі стратою Асати.
– Які це? – дивується Сеной. – Тридцять скорпіонів кого завгодно зі світу зведуть!
– Та ні, – метикує Сенгелаф. – Колодязь? Я чув про це…
Сенсеной поважно киває.
– Чув… Авжеж, нічого, окрім як чути, нам не траплялося. Мова про таємниці такого порядку, про які… навіть не певен, чи можна говорити.
Сенгелаф по-юнацьки захоплено блимає оком.
– Ми вже про це говоримо, зваж!
– Справді, – зітхає Сенсеной. – Отже ж так. Йдеться про колодязь – або ще називають його стовбуром, – який буцімто з'єднував колись Херем та Шеол.
– З'єднував?! – сахається Сеной.
– Херем та Шеол?! – нажахано підхоплює Сенгелаф. – Як таке може бути?
– Оце ж, – киває Сенсеной, – нам із вами навіть говорити про це не годиться. То звідки ж може знати таке простий волоцюга?
Трійця звертає на мене свої променисті погляди. Ой, ні, доста вже з мене янгольського товариства!
– А що я? – обурююсь. – За що купив, за те й продав! Тямлю я в тому! Та мені ваші святі таємниці до одного страмного місця!
– Нахаба! – хитає головою Сенсеной.
– Хамлюга! – зневажливо додає Сенгелаф.
– Шмат псячого… – завзято починає Сеной, але:
– Тшш, – смикає його старий.
Цікаво, чого він – чи сподівається на ще якісь од мене відомості, чи просто дбає про товаришеву янгольську чесноту?
– Та не журіться, панове, – відказую. – Мені однаково, якої ви про мене думки. Ось уже і досвіток сивіє, а мені хоч би варту поспати. Бо ж не живить мене, як деяких, невсипуща доброчесність…
Западає коротка мовчанка, поки гості мої розгублено позирають один на одного. Ну, що їм ще, не збагну?
– Справді, – нарешті мовить меткий Сенгелаф, – чи не пошукати нам за іншим свідком, що оповість бажане, не вдаючись до ницості та облуди?
Сеной радо підхоплюється. Лише старий кидає на мене довгий непевний погляд. Аби не стулив Херем свою світлу браму, то ще хтозна, що би він угледів… Ні, нехай вже ідуть собі!
– Гаразд, – знехотя мовить він. – Миру тобі, Маззакіне.
Ще мить – і трійця щезає в непевній пітьмі з блакитним просвітом.
Ніби й не було.
І зовсім мені не хочеться спати. Спровадив, і слава Творцю. Як же вони мене змучили, доброчесні… Не знаю, що там сталося у них на Херемі, але що мені з того за прикрість? Злодій та волоцюга не зарадить янголам, хай би як не пнувся. На що лише сподівалися?