Графиня
Шрифт:
– Там є путівка.
– На Канари? – питаю я.
– Не смійся. Путівка у Крим. У пансіонат. Майже безплатна. Для державних службовців.
– Я не державний службовець.
– Не має значення. Я домовилася з головною бухгалтеркою. Вона мала їхати, але в неї захворіла дочка.
– Отже, я перетворився на жінку?
– Ти зараз перетворишся на котлету, якщо будеш сидіти на місці. Так-так. Біжи. Біжи – путівку, на щастя, не заповнила. Чого ж ти сидиш? Біжи! – Вона підштовхує мене і не стримується: – От кендюх!..
– Вже побіг, – кажу
– Платоне, тобі треба-таки відпочити. Коли ти востаннє був біля моря?
– Не пам’ятаю. Років десять тому. Ні, дванадцять. Чотирнадцять.
Так, вона має рацію, ця жінка. Я справді за все своє свідоме життя був на морі тричі. Коли вчився в інституті, разом зі студентською групою, яку мобілізували збирати помідори на Херсонщині. Коли працював перший рік у школі і набирали вожатих у табір до моря. І, нарешті, якось поїхав «дикуном». Усього на тиждень, за який встиг написати три кримські пейзажі. Два з них згодом я продав, і це були найдорожчі мої картини. Третя – самотнє дерево над морем – висить у мене в кімнаті. Як спогад про щось нездійсненне. Що саме? Ті, хто заходить до мене в гості, кажуть, що це дерево схоже на ясен, який росте на головному майдані нашого міста, якраз навпроти міської ради.
«Справді?» – дивуюсь я. Моє здивування роблене, і не лише тому, що я дивувався кілька десятків разів, почувши, що ясен десь там біля моря схожий на ясен у центрі нашого містечка. Насправді я знаю, що це той самий, наш ясен, тільки перенесений моєю волею і моєю уявою на морський берег. Якби мене запитали, я б не міг пояснити, навіщо це зробив.
Взагалі останнім часом зі мною коїться щось дивне. Мені хочеться писати тільки ясена, ясена і більше нічого. З різних точок і в різних ракурсах. У глибині пейзажу і на передньому плані. Кожен день або майже щодень я йду на етюди, але мені стає дедалі нецікавіше писати свої картини, якщо на них нема старого розлогого дерева на міському майдані.
«Що це таке?» – питаю я себе і не знаходжу відповіді. Це мов якась дивна хвороба чи наркотична залежність. Я намагаюся заходити якомога далі від міста, вирушаю в найближчі села, їду в сусіднє місто, де є старовинний собор і залишки городища ще часів Київської Русі. Але мені не цікаво все це зображати. Мене тягне назад, у Густий Луг, і я заспокоююся тоді, коли починаю виписувати дивне старе дерево.
«Хоч би воно всохло колись», – подумав я недавно і засоромився так, наче йшлося про близького родича.
– То ти йдеш нарешті у міськраду? – повертає мене до дійсності Марія, моя хазяйка. Колишня хазяйка. Колишня коханка.
– Йду, – покірно кажу я.
– От і добре, – каже Марія. – Тобі треба відпочити.
– Це вже я чув.
Виходячи з кімнати, я бурмочу слова з пісні: «Це вже минуло». Справді, минуло. Бідна Марія. Ще років п’ять тому я називав її ніжно – Марічкою. На подвір’ї я згадую, що лишив етюдника. Путівка путівкою, але… І раптом я відчуваю величезну радість від щойно ухваленого рішення – їхати до моря, якщо поїду,
ІІ
Вночі мене розбудив страшенний грюкіт, що пролунав зовсім поруч. Ще повністю не прокинувшись, я вже зрозумів: то вдарилася об стіну віконна рама, яку шарпнув сильний вітер. Брязкіт, що пролунав після удару, свідчив – скло вибито, та й вітер, який залітав до кімнати, підтверджував це.
– Що це, Платошо? – спитала жінка, котра лежала поруч зі мною.
– Напевно, гроза, – сказав я.
Наче на підтвердження моїх слів, темряву розпанахала стріла сліпучої блискавки. На мить у кімнаті стало видно, як удень.
– Що будемо робити, Платоне? – сказала жінка поруч зі мною.
– Перечекаємо грозу.
– А вікно?
– Хто ж його поремонтує вночі?
– Мені піти?
– Навіщо? Ти сама замерзнеш або помреш від страху. – Мої слова потонули у близькому, шаленому ударі грому.
Я пригорнув її. Жінку, котра лежала поруч зі мною, звали Інга. Гарне ім’я – що й казати. І сама вона була досить симпатична, мала доволі пружні, як на її вік, груди, груденята, вже встиг сказати я, твої груденята, як це мило, відповіла вона, мені давно ніхто так не казав.
Вона повторила це моє слово, повторила немовби роздумливо. Потім наче проспівала його. Я подумки відзначив, що, очевидно, їй подобаються такі пестливі, зменшувальні слова. Треба буде їй казати їх частіше. Спочатку я хотів викласти відразу, але потім вирішив, що не варто. Ніжність також треба дозувати. Ввечері наступного дня після прогулянки берегом я спитав Інгу, чи не стомилися її ноженята.
– Ноженята? – перепитала вона.
– Так, твої ноженята, ноженятка. – Я нахилився й пальцями обережно торкнувся загорілих і доволі струнких ніг. – Ноженяточка…
Я побачив, як на диво цнотливо зашарілося її обличчя. Море в той вечір довго ховало у своє лоно сонце і ніяк не могло сховати. Я ж не міг вирішити – щасливий я чи ні? «Здається, щасливий», – подумав. Ми вже підходили до нашого корпусу, де я жив у кімнаті на двох. Так само як і Інга. Але, на щастя, її сусідка вже мала собі партнера, як і мій сусід – партнерку.
– Здається, я тебе знаю цілу вічність, – сказала Інга, коли ми заходили до моєї кімнати.
Насправді ж ми були знайомі п’ятнадцятий день. З них вісім днів як спали в одному ліжку. Я навіть не міг підозрювати, що все вийде так добре.
Тепер я обіймав Інгу, а за вікном бушувала гроза. Розколювалося і знову складалося докупи небо. Тулячись до мене все щільніше, Інга раптом стала розповідати, як колись, маленькою, втікала від грози, як бігла полем і їй здавалося, що блискавка от-от наздожене її. Влучить у неї, чомусь неодмінно в шию.
– Уявляєш, я знала, що не можна бігти, і все ж бігла, – казала Інга. – Бігла, і мені здавалося, що село втікає від мене.
– То ти із села? – спитав я.
– Ні, я там відпочивала в бабусі, – сказала Інга. – В татової мами.