Гості з греків
Шрифт:
— Вислухай мене уважно, Феодоре, — Никифор Тавр знову почав міряти ногами кімнату. — Про суть завдання я тобі зараз нічого не скажу. Логофет від мене вимагав небагато — спритного і кмітливого вихованця нашої школи, котрий ще жодного разу не брав участі в місцевій акції — поїздка до Русі в рахунок не йде. Сподіваюся, я не помилився, обравши тебе?
Феодор на це нічого не відповів, бо розумів, що ця вступна бесіда не вимагає з його боку ніяких запевнень: Никифор Тавр на все зважив без нього.
— Я волію лише одного: аби ти діяв не як сліпий виконавець нашого задуму, а свідомо, переконано. Для цього поділюся
Він нарешті сів, перекинув ногу на ногу і охопив коліно руками. Відтак почав:
— Імператор ромеїв символізує могутність і міць Візантійської держави. Він — посланець самого Всевишнього. Коли святий Константин йшов війною на імператора старого Риму Максенція, в чистому небі над орлами його легіонів забілів хрест і слова: «Цим переможеш». Так свідчить Євсевій Памфіл, єпископ Кесарійський, розповідаючи про Мільвійську битву.
Никифор Тавр на мить замовк, щоб скептично знизати плечима.
— Слід пам’ятати, — вів далі, — імператор, як ми кажемо, — земний, живий бог. Це відбито навіть у тронному ритуалі: василевс сідає тільки на двомісний трон, лишаючи сидіння для невидимого свого патрона — безтілесного бога — духа святого. Імператор — Сонце ромеїв, сліпуче і недосяжне, яке світить усім і зігріває кожного — васальних царів, сановників, воїнів, селян і навіть старців, що живуть просто неба на шляхах жебракуванням.
Начальник секрети зітхнув.
— Однак є багато людей — надто багато! — котрих Сонце ромеїв не сліпить і видається їм цілком досяжним. Жадібні руки узурпаторів зухвало тягнуться по царський вінець. Мудрий василевс Юстиніан Другий, — підкреслив Никифор Тавр, — назвав цю пошесть убивств «пурпуровою хворобою», яка роз’їдає, немов проказа, могутність держави. Що робиться у нас? За три останніх століття на царський престол сідало півсотні володарів, в середньому — на шість років царювання. Це страшні і небезпечні для існування самої імперії числа, Феодоре! Лише вісім володарів загинули на війні або внаслідок нещасного випадку. Ще менше — від хвороб або старості. Інших примусили зректися, замордували, скалічили, отруїли, задушили в ліжку, зарізали, засліпили, поховали гнити заживо в кам’яних мішках Принцевих островів. Нещасний автократор завжди оточений почтом змовників і убивць, котрих не розпізнати, поки не витягнуть ножа… По державі ромеїв мало не двічі на кожне десятиліття від кордонів до кордонів, мов невситима сарана, сунуть армії нескінченних узурпаторів. Достаток країни винищується у жорстоких внутрішніх війнах, що несуть нам усім безславну погибель. Ми, як і наші попередники римляни, вбиваємо самі себе, а тим часом варвари на рубежах міцніють. Знесилену імперію точить хронічна «пурпурова хвороба». Які ж ліки придатні у боротьбі проти неї? Єдині — міцна, династична, спадкоємна влада, утвердження на престолі спадкоємця македонської династії — Василія Другого. Інакше державу ромеїв не урятує сам господь бог…
Никифор Тавр мислив категоріями догматичного світогляду. Тому казав Феодорові переконано:
— Невдовзі усім лихам імперії ми покладемо край, — вранці Босфор перейшов руський загін, щоб забезпечити безборонну переправу для решти війська. За кілька днів станеться вирішальна битва, в якій
Никифор Тавр підвівся, ступив до глухої стіни, де натиснув на її поверхні якусь непоказну, різьблену фігурку.
У стіні одразу ж нечутно повернулися на механічній осі потаємні дверцята, звільняючи вузький темний отвір. Начальник секрети хитнув головою, без слова кличучи Феодора йти за собою, і першим ступив за стіну. Так само нечутно двері за ними зачинилися, і вони опинилися в цілковитій, без найменшого промінця світла, ніби аж загустілій чорноті.
Однак Никифор Тавр мав тоненьку свічечку, яку тут-таки й запалив. Слабкий вогник палав рівно — у переході не було протягу. Вони рушили вперед і невдовзі вперлися в тупик.
Далі ходу не було. Никифор Тавр тричі стукнув у голу стіну, котра перетяла їм шлях, щоразу роблячи тривалу паузу. В обох перервах між стуком Феодор, якого привчили звертати увагу на будь-яку дрібницю, встиг порахувати до семи. Святе число! Число космогонічного творення світу.
Стіна тихо відкотилася вбік, і вони опинилися в невеличкій кімнаті без дверей і вікон, яку освітлювали по кутках товсті свічки. Кімнатка вся світилася жовто, мов варязький янтар. Вона була обшита сосновими дошками, чистими і гладенькими. Було тут тепло і затишно, приємно пахло свіжим воском і ладаном. За низькою, зручною для письма кафедрою сидів, хоч і геть сивий, але ще міцненький дідок з чисто виголеним обличчям, що зрідка траплялося у ромеїв. Сидів по-хатньому, босоніж, нігті на ногах мав фарбовані. На ньому була біла як сніг сенаторська тога без жодних відзнак.
«Великий логофет!» — майнула схвильована думка у Феодора.
Він не потребував ще якихось додаткових позначок, щоб дійти цього висновку: за ритуальною кольоровою ієрархією біле мали право носити лише найвищі після імператора сановники. Скажімо, кольорова межа для Никифора Тавра — синє, для нього, Феодора, початкова — чорна.
Никифор Тавр, а за ним і Феодор низько вклонилися господареві потаємної кімнати.
— Прошу, — сказав великий логофет дрому і вказав на два стільці, що стояли перед кафедрою з її боків.
Никифор Тавр і Феодор сіли.
Володар державних таємниць мав зичливе, добре і привітне обличчя, але це не обманювало Феодора. Знав, якою страшного, підступною і безжальною силою той володіє. Колись, за часів узурпатора Никифора Фоки, великим логофетом дрому був не хто інший, як Іоанн Цимісхій. Він і захопив імператорський вінець…
— Скільки тобі років, хлопче? — запитав логофет.
— Шістнадцять, — коротко озвався Феодор.
— Шістнадцять… Чудовий вік! Вік, котрий не викликає підозри… Як тобі здається, Никифоре?
— Гадаю, що так, — стримано відповів начальник секрети.
— Як тебе звуть?
— Феодор.
— Це ім’я від батьків?
— Ні, від церкви.
— Яке ж було від батьків?
— Божедар.
— Божедар… Дар божий… Що ж, твоє ім’я не змінилося, воно тільки перекладено на грецьку мову. А хто ж твої батьки?
— Не пам’ятаю.
— Зверни увагу, Никифоре, він не пам’ятає… Невже усі твої вихованці отакі забудьки? А це, юначе, слід не пам’ятати, а твердо знати: твій батько — василевс, твоя сім’я — секрета!