Горпина

Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невiсточку

собi взяв, що й не сказати! Бiлолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; i в хатi й на дворi в'ється, порядкує, господарює, i спiває, i смiється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на свiт благословилось, уже вона й прокинулась, як рання пташка, i клопочеться, й бiгає. I свекру догодить-услужить, i чоловiка пожалує, i дiло не стоїть – зроблено все. Живуть щасливо, любенько; старий, на їх глядячи, тiльки бога милосердного дякує.

Одно й журило їх, що дiток господь не дає. Вона, було, як де попаде чужу дитинку, то вже й цiлує, й милує, а сама зiтхне тяжко.

Аж ось послав їм господь, – уродилась дiвчинка. Так-то вже кохає та пестить Горпина свою первичку, i з рук не спускає; аби прокинулось, аби поворухнулось – уже вона й коло колиски, i хрестить, i цiлує, i колише, i спiває над нею. На панщину поженуть, – дитинку за собою несе та вже й моститься там з нею; сама робить, а око бiжить до дитинки.

Конец ознакомительного фрагмента.