Горить свіча

Малик Владимир Кириллович

— Тату! А ти?..

І раптом здригнувся, обвис у Дмитрових руках. З рота цівкою бризнула кров — залила воєводі груди. В його спині, між лопатками, туго забриніла довга монгольска стріла, що призначалася батькові, а дісталася синові.

Дмитро охнув, сполотнів. З грудей у нього вирвався розпачливий зойк:

— Степане! Що з тобою? Що-о?

Та молодий воєводич уже не чув батькового крику. Стріла наскрізь пронизала його серце — в одну мить чорними долонями закрила очі, смертною глухотою заткнула уші.

— Боже! Сину! — застогнав воєвода,

ледве втримуючись на ногах, що стали враз чужими.

Добриня підхопив обважніле Степанове тіло — поклав на землю. Дмитро опустився на коліна, змертвілими вустами цілував синове обличчя, а пальцями безтямно перебирав русяві кучері, що вибилися з-під шолома.

— Воєводо, вставай! — затермосив його Добриня. — Нас оточують!

Та Дмитро мов оглух — не чув, не звертав уваги на те, що Добриня щосили шарпав його, намагаючись підняти, та, мабуть, він і не хотів нічого чути. Смерть сина потрясла, приголомшила його. Та ще яка смерть — просто на руках у нього, в обіймах!

Кияни ледве стримували ворогів. Над їхніми головами шалено дзвякали чужинські шаблі, хурчали списи, цьвохкали стріли, розтинали повітря волосяні желі.

— Воєводо, вставай!

Дмитро підняв голову, безтямно глянув на Добриню.

— Ти чого тут? — Очі його блиснули гнівом. — Я ж казав — біжи! Біжи до наших! Підтримай в останню хвилину!

Він забув, що не Добриню, а Степана посилав, та Добриня не став виправдовуватися — з силою відірвав боярина від мертвого сина, поставив на ноги. І зразу ж серед мунгалів учинився крик:

— Войвода Думитро! Войвода Думитро! Не стріляйте! Хапайте його живим! Бату-каан наказав узяти його живцем!

Кілька арканів, кинутих вправними руками, обвили шию воєводи. Добриня рубонув їх мечем. Але тут же і його здушила, мов гадина, тверда волосяна вірьовка. В останню мить, уже відчуваючи, як темніє в очах, він рубонув мечем, і петля на шиї попустилася. В очах розвиднілося. Він оглянувся.

— Воєводо! Дмитра ніде не було.

— Де воєвода Дмитро? Де боярин?

Ніхто не почув його крику. Бій шаленів по всьому Бабиному торжку і збирав своє останнє щедре жниво. Падали кияни, падали і вмирали на залитому кров'ю снігу їхні супротивники. Але їх було втроє-вп'ятеро більше, і не було упину їхньому натискові.

Видираючись із цього киплячого котла, рубаючи направо і наліво своїм важким мечем, Добриня подумав, що це вже кінець, що навіть саме гірке київське повітря напоєне смертю...

А де ж Янка? Що з нею? Як він міг забути про неї?

Згадка про дівчину додала йому сили і, відбивши щитом занесену над ним шаблю, він вирвався з тісного ворожого кільця і помчав до Десятинної церкви.

11

Сім'я воєводи стояла там же, на ґанку князівського терему. Звідси Бабин торжок було видно як на долоні. Коли мунгальска хвиля виринула на нього і стало ясно, що киянам не стримати її, Янка зчинила крик.

— Наші відступають! Боже, що робиться! Люди ховаються в Десятинну церкву!

Княгиня сплеснула руками.

— Ой лишенько! Це ж Страшний суд! Тікаймо! Де Никодим?

— Я тут, боярине, — подав голос старий дворецький. — Ходімо!

Вони притьмом схопилися з ґанку і навпростець побігли до церковної паперті. Невістки на руках несли дітей, бояриня Анастасія — вузлик з їжею, дворецький — відро з водою, а його немолода жона — оберемок одягу, щоб захистити малят від холоду.

Одна Янка вернулася в дім, швидко натягла на себе, як радив Добриня, заздалегідь приготовлений одяг котрогось із братів — штани, сорочку, кожух, чоботи, на голову — шапку, до пояса прикріпила меча, і лише тоді вибігла надвір.

Увесь майдан перед Десятинною церквою був запруджений втікачами — жінками з дітьми, дівчатами, старими, що в страсі металися, не знаючи, де шукати порятунку.

Багато хто, покладаючись на захист божого храму, ховався в ньому.

Крики, зойки, метушня, гуркіт і клекіт бою, що поволі наближався, — все це в першу мить приголомшило дівчину. Куди бігти? Де свої? Загубилися в натовпі, в цьому киплячому вирі збожеволілих людей? Ні, здається, ген вони — продираються разом з іншими до входу в церкву...

Янка з високого ґанку побачила їх і кинулася вниз, але раптом хтось заступив їй дорогу.

— Янко!

Дівчина підняла очі. Перед нею стояв Добриня, змучений, зчорнілий, забризканий кров'ю.

— Добрику! Добрику! Ти поранений?

— Ні, не поранений. Це не моя кров. — Він зам'явся. Йому не хотілося казати, що на його одязі, не тільки ворожа і не стільки ворожа кров, скільки кров її брата Степана. — Де ж бояриня? Де інші?

— Вони побігли до Десятинної церкви.

— А ти?

— Я поспішала туди теж, але...

— Тепер я буду з тобою...

— А де батько? Де Степан?

— Вони там, — махнув рукою Добриня в той бік, де клекотало бойовище. — Воєвода послав мене сюди, щоб дізнатися, як ви тут.

Він знову нічого не сказав про Степана: навіщо в таку хвилину, коли все гине, завдавати дівчині зайвого болю? Тим більше промовчав про те, що мабуть, і воєводи вже немає на світі. Хай краще думає, що вони живі, — так їй легше буде.

— Добрику, що ж нам тепера робити? — спитала Янка пригнічено. — Дивись — мунгали затопляють весь Бабин торжок! Нашим несила вже триматися! Як їх мало, а ворогів багатої Який жах!

Добриня оглянувся. На майдані ще точилися бої, але швидко згасали. Лише де-не-де розрізнені купки киян чинили опір, відчайдушний, але безнадійний, бо їхня сила, швидко танула під шаблями та бойовими сокирами мунгальськими. На Софійських воротах — і це було видно дуже добре — з'явився гурт людей у гостроверхих хутряних шапках. "Невже то сам Батий спостерігає за боєм? — подумалося Добрию. — А чому б і ні? Втішається перемогою, клятий!" Та тут же він і забув про Батия.

Янка — ось що зараз турбувало його. Коли б не вона, він миттю повернувся б назад, у гущу бою. Але ж — Янка! Як бути з нею?