Горить свіча
Шрифт:
— Ойє, ойє! Мудрі слова мовиш, каане! Послати послів! А може, рибка якраз і клюне!.. Тільки — кого послати?
Менгу замислився, обвів поглядом присутніх. Ніхто не опустив очей: кожному хотілося стати послом, бо, окрім слави, ця небезпечна, але почесна місія при щасливому її завершенні може принести велике багатство — рабів, золото, срібло, одяг, зброю. Хто ж не хоче відразу розбагатіти?
— Старшим послом піде сотник Жокте, — сказав після довгої мовчанки каан і ткнув нагайкою до суворого на вигляд баатура, що сидів на коні міцно, мов дуб, і пожирав каана вузькими чорними очима.
— Жокте? Простий баатур
— Він заслужив цієї честі: перший зі своєю сотнею ввірвався в Чернігів, і там, де ступила його нога, не залишилося нічого, крім попелу та трупів! Я люблю хоробрих і безжальних людей! Поїде Жокте і візьме з собою чотирьох — кого сам захоче. А також — терд-жумана[13] Шарапа.
Жокте задоволене ошкірнувся, сплигнув з коня і по звичаю, запровадженому Чінгісханом, упав перед кааном ниць, простягнув наперед руки і між ними поцілував мерзлий дніпровський пісок, перемішаний кінськими копитами з снігом.
— О всемогутній каане! Дякую за ласку й довіру!.. Тільки Шарапа ніяк мені взяти — прокляті орусути проткнули тому кипчакові[14] списом груди.
— А був ще один кипчак — Осавлук. Здається, він теж знає мову орусутів?
— Той дістав стрілу в ногу і тепер зализує рану.
— Тоді візьми когось іншого, хто знає нашу мову і орусутську або хоча б кипчацьку і орусутську. Гадаю, знайдеться такий?
— Серед боголів[15] мого молодшого брата десятника Жадігера є один молодий орусут, що був полонеником у кипчаків, а торік разом з ними потрапив у наш полон, — він по-кипчацьки лопоче, як справжній кипчак, та й по-нашому вже добре навчився. То, може, його?
— Приведи до мене — подивлюся, поговорю з ним. Жокте кивнув братові Жадігеру, такому ж жилавому, похмурому баатурові, що виглядав через голови нойонів, і той миттю помчав до коша[16]. За якусь хвилину привів і кинув до ніг каанові раба-орусута, обірваного, брудного, знеможеного, з кангою[17] на шиї.
— Ось він! — буркнув коротко і відступив назад.
— Встань! — наказав Менту. — Як тебе звати? Раб підвівся, обтрусив з колін сніг, зняв з кудлатої голови стару кипчацьку шапку з облізлого заячого хутра і без страху глянув у вічі можновладному монголові, перед яким тремтіли не тільки підкорені племена, а й уся орда, бо Менгу був жорстокий та безпощадний.
— Я Добриня... Правда, піп назвав мене при хрещенні Костянтином, але для батьків це ім'я було чуже, незвичне, і вони відразу прозвали мене по-старовинному — Добринею. Так що я Добриня.
Менгу пильно вдивлявся в орусута. Одягнений він був у пошарпаний, заяложений кипчацький чапан[18] і взутий у розбиті гутули[19]. На його густо зарослому, як і в усіх орусутів, обличчі ясніли голубі, як небо, очі. Менгу ніяк не міг звикнути до такого кольору очей. У тій частині Всесвіту, що вже був завойований монголами, люди мають чорні або карі очі, а тут, в землі орусутів, найчастіше — голубі або сірі. А це — колір Вічного Неба, а на небі — пристановище Тенгрі-хана, якому моляться монголи. І дивиться цей богол прямо тобі в зіниці — і від того на душі стає незатишно. А чуб і борода — русяві. А шкіра — біла-біла... Дивно.
Дивно...
— Скільки тобі літ?
— Двадцять і п'ять, хане.
"Гм, він слово "каан" вимовляє по-своєму — хан", — подумав Менгу, а вголос спитав:
— Місто Харманкібе, тобто, по-вашому, Киюв, знаєш?
—
— Ой-бой! — задоволене вигукнув Менгу. — Це добре!.. Чим же ти займався до полону?
— Я з батьком та братами копав болотну руду і витоплював з неї крицю, сиріч залізо, і возив до Києва на продаж... А також орав землю, сіяв і збирав хліб...
— О, кліб, кліб — це добре! І залізо — добре! Такі умільці, як ти, нам потрібні! Дзе-дзе! — Менгу розплився в усмішці. — Але хоч і дуже потрібні, я відпущу тебе на волю...
— Дякую, хане.
— Рано дякувати. Спочатку треба заробити волю!
— Заради волі я ладен на все! — вигукнув Добриня. — Що я маю зробити?
Менгу прижмурив очі, так що вони стали такі вузенькі, ніби прорізані осокою.
— Я хочу взяти Киюв і посилаю туди послів, щоб умовили киян піддатися мені по добрій волі, без спротиву. Ти підеш з ними — товмачем... Від тебе у великій мірі залежатиме — відчинять кияни мені ворота чи ні. Якщо умовиш їх відчинити, не проливши крові, вважай, що з тієї хвилини ти вільний і можеш, мов птах, летіти на всі чотири сторони світу! Захочеш залишитися в Киюві — будеш моїм баскаком . Захочеш повернутися додому — вільному воля... Ти мене зрозумів?
— Як не зрозуміти?.. — схилив у низькому поклоні чубату голову полоненик.
— Отже, підеш?
— Піду, хане, — і Добриня опустив очі, щоб Менгу не помітив радісного блиску і не передумав.
— Ойє! От і добре! Зараз тобі принесуть пристойний одяг, що личить послові каана, і ти з сотником Жокте вирушиш до золотоверхої столиці орусутів... Іди!
2
З тривожно-гнітючим і одночасно тривожно-радісним почуттям у серці ступав невільник Добриня услід за своїм господарем, десятником Жадігером, що мав приготувати майбутньому посольському товмачеві все необхідне для виконання його важливої місії.
"Воля! Воля! — бухала в його голову збурена кров. — Неждано! Негадано! Неймовірно! Я можу стати вільним! Вільним! І ніхто вже не періщитиме камчею по спині, не штурлятиме, щоб швидше повертався, не кидатиме, мов собаці, шмат протухлої конини чи баранячий маслак... Невже це буде? Невже це не сон?"
Але тут же серце стислося від іншої думки: "Зачекай! Чого радієш? Чи ти гаразд уторопав, за віщо хан обіцяє тобі волю? Чи ти подумав, що станеться з Києвом та киянами, якщо допоможеш йому в цьому чорному ділі? Адже за рік мунгальського полону, що виявився незрівнянно тяжчим за половецький, ти надивився на кров, на пожежі, на смертовбивства та погроми, ти знаєш, що чекає тих, хто обороняється, і тих, хто піддається по добрій волі, — для всіх один кінець: смерть, полон, насильство, довічне рабство!"
Із важких роздумів його вивів різкий окрик Жадігера:
— Боголе, чекай мене тут! Я хутко вернуся... Ось теплий прогній, — і, зареготавши, монгол показав на паруюче плесо чистої води, — можеш покупатися, якщо не боїшся холоду! А потім одягнешся в нове... От тільки не сказав каан, у який одяг тебе нарядити, — у монгольський, кипчацький чи орусутський?
— Давай орусутський — у ньому я почуватиму себе зручніше. Та й у моїх земляків до мене буде більше довіри.
— Мабуть, я так і зроблю, — погодився Жадігер. — Орусутського одягу у нас зараз хоч відбавляй! Ой-бой!