Горить свіча

Малик Владимир Кириллович

— Оце моє село! — глухо промовив Добриня і рушив греблею до нього.

Біля Рокитного озера знайшов свій город, купу перетлілої золи на ньому, де стояла рідна хатина, сплигнув з коня і став посеред колишнього двору на коліна. Витер сльози, перехрестився.

Довго стояв, похиливши голову, аж поки Кирик сіпнув за рукав.

— Їдьмо, боярине! Чим тут зарадиш і кому?

Поїхали прямо на захід сонця, до Вовчого яру, де, як казав воєвода, поселилися ті, хто врятувався в судний день Калинового Кута.

Знову

попереду їхав Добриня. Вовчий яр він знав з дитинства. Могутній, широко розгалужений, особливо у верхів'ї, порослий лісом, він манив дітей таємничістю, рясними полуницями та горіхами, воркітливим струмком, що жебонів у густих заростях берегового зела. Тут водилися дикі кози, олені, лосі, борсуки та вовки, від яких і назву дістав. Хлопчаки відчували страх перед тими небезпеками, що таїлися в його темних проваллях та ізворах, але цікавість перемагала і вела їх все далі в його незвідані глибини.

Тому Добриня й не здивувався, коли почув, що його земляки ховалися від ворогів саме там, в диких урвищах Вовчого яру, і поселилися в ньому після відходу завойовників.

І тут у Добрині раптом лунко забухало серце: прямо перед ним, понад рівчаком, ішла молодиця в довгій білій сорочці, перев'язаній у стані шнурком. Через плече — коромисло, на коромислі — дерев'яні цеберця з водою, в якій хлюпосталися сонячні зайчики.

Ганночка!

Він її впізнав відразу. Крикнув:

— Сестронько! Ганночко!

Молодиця зупинилася, глянула на вершника, що мчав узвозом з гори. Потім зойкнула, змахнула руками. Коромисло з цеберцями полетіло додолу.

— Добрику! Братоньку-у! — і, мов біла чайка, метнулася назустріч.

Говорити вони не могли. І радість, і біль заткнули їм горло. Дивилися одне на одного, обнімалися, усміхалися, а в очах каламутилися, сивіли сльози. Під'їхали челядники.

— Це моя сестра, — коротко пояснив їм Добриня, а їй: — А це мої товариші.

— То ходімо ж до нас, — поспішила Ганночка. — Там Кузьма... Там діти...

І вона показала на обійстя, що приліпилося тут же, під горою, при дорозі. Було воно обнесене плотом. З-під гори, врізана в неї наполовину, визирала одним віконцем напівземлянка, вкрита дерном. Таким же був ї хлів для худоби. Внизу, на бережині, стояло два стіжки сіна.

Убогі будівлі. Убоге господарство, змайстроване нашвидкуруч, аби був якийсь захисток на зиму. Посеред двору, над багаттям, у великому череп'яному горшку булькало якесь вариво. Кузьма помішував його довгою дерев'яною кописткою, а біля його ніг вепсталося двійко малят-безштаньків. Третє маля, зовсім немовля, попискувало в лозовій колисці, що висіла на вервечках під грушею-дичкою.

Побачивши Добриню, що в супроводі Ганиочки заходив до двору, Кузьма кинув копистку і широко розставив руки.

— Добрине! Брате! Живий!

Він був великий,

чорний, лахматий, мов ведмідь. На галові не чуб, а справжнє вороняче гніздо, І голос його гучний рокотав на всю долину, і сила в нього була ведмежа — її відразу відчув Добриня, як тільки Кузьмині руки торкнулися його пліч.

Вони почоломкалися тричі — навхрест.

І перший рушив до вогню.

Хлоп'ята сторожко зирили спідлоба на чужинців.

Добриня присів перед старшим, притягнув до себе.

Миланин! Василів!

— Ти впізнав мене, Добрику?

— Впізнав, — тихо відповіло хлоп'я.

— А хто ж я?

— Вуйко Доблиня!

— А маму ж твою як звати?

— Ганночкою, — ще тихше відповів хлопчик. Вражений Добриня глянув на сестру. Та приклала пальця до вуст, а вголос сказала:

— Так краще. Щоб усі рівні були! Виростуть однакові, мов брати!

— Боже, коли б вона, бідна, знала, що її синок живий! Яка б рада була! Яка щаслива! — прошепотів Добриня.

Тепер стрепенулася Ганночка.

— То вона жива?

— Жива. В неволі. Має там сім'ю, дитину. А за цим тужить-тужить!..

— Бідна, бідна!.. — схлипнула Ганночка. — Яка доля!

— А як же ти врятувала цих горобенят? — кивнув на хлоп'ят Добриня. — Як вони вижили?

— Коли це сталося, ми з Кузьмою були в лісі. Нам пощастило, а всі наші...

— Я знаю. А як же діти? Їх не зачепили?

— Вони тікали і провалилися в наш старий погріб, прикиданий листям та всіляким галуззям... Це їх і врятувало... А вранці ми з Кузьмою прийшли на пожарище і почули дитячий плач. Заглянули в яму — наші Добрики сидять, притулившись один до одного. Яка радість була!

— Чому ж ви не поселилися в нашому Калиновому Куті?

— Де ж там селитися? Одні головешки та трупи... От ми й перебралися всі, хто врятувався, сюди. Нашвидкуруч викопали землянки для тепла, перенесли з пожарищ усе, що годилося для життя, знайшли в лісах кілька корівчин та коней, що вирвалися з того пекла, — ось так і живемо...

— Скільки ж вас урятувалося?

— Та вже тут дванадцять землянок, і в кожній дві, три, а то й чотири душі... Сім'ї, звичайно, розрушилися. Єдналися, як хто хотів... Чужих дітей брали...

Добриня схвально похитав головою.

— Це добре... І як же ви назвали це нове село?

— А так, як ти й сказав, — Новосілками.

— І це добре, — погодився Добриня. — Хоча Калиновий Кут — краще.

Тут почувся голос Кузьми:

— До вечері! До вечері, дорогі гості!

Юшка була справді смачна, всі довго смакували нею, вели неквапливу бесіду, розповідали, що пережили, що бачили, і незчулося, як смеркло.

— Е-е— завважив Кузьма, — та вже пізно! І спати пора! Де ж ми гостей покладемо, Ганночко? У землянку й запрошувати незручно...