Горить свіча

Малик Владимир Кириллович

Він перевів погляд на муровані стіни фортеці, що з трьох боків стояли над стрімкими і глибочезними урвищами. Скільки сміливців-баатурів лізли на неї — і де вони опинилися? Лежать, закляклі на морозі, внизу з розтрощеними головами, і нові сотні ставлять на них драбини і лізуть знову, виконуючи його наказ — узяти цю прокляту, заворожену мангусами фортецю!

Чи не помиляється він, намагаючись будь-що взяти всі городи, спалити всі селища? А може, Дмитро правий? Може, залишити і Данилів, і Крем'янець у себе в тилу і йти далі? Що вони йому зроблять? Ударять

з тилу? Так нічим же! Воїнів там — жменька одна, вони сильні лише тим, що заховалися за ці неприступні стіни. Ну, то й нехай сидять собі за ними! Настане час — і самі прийдуть до нього з поклоном!..

Гм, що не кажи, а цей киювський войвода має головуї Шкода, що такий упертий і непідкупний, а то б дав йому під його руку тисячу або й тумен — і хай би позмагався з самим Субедеєм, що вже постарів! І ще видно було б, хто з них вправніший у військовому мистецтві!

Ніхто не порушував жодним словом роздумів Саїн-хана. Темники стояли мовчки. Кожному було ясно, що останнє слово все одно за Батиєм. Та він їх, здається, і не питав — обмежився відповіддю того завжди похмурого, заглибленого в себе киянина, якого чомусь уподобав і тримав при собі.

Один Субедей, відкривши своє старе вовче око, проскрипів:

— Саїн-каане, мені здається, ми даремно гаємо тут час. Середина зими, а ми топчемося на одному місці... Монгольський кінь застоявся, а він повинен мчати, як буря! Як ти гадаєш?

Батий ще раз зміряв поглядом вапнякові стіни фортеці, перед якою застряв, а потім глухо кинув:

— Я теж так думаю... Піднімайте військо — і впереді На Володимир!

4

Тан! Тан![101] почулися попереду вигуки дозорців, що зупинилися на горбі, звідки відкривалася широка долина якоїсь великої ріки.

Добриня переглянувся з Іллею. Дон! Добралися, нарешті, до таємничого Дону, до землі незнаної, за якою, кажуть, зовсім недалеко ще таємничіший Ітиль, тобто добре відома Волога, Влага, Волга, велика північна ріка!

Що там їх жде — за Доном, за Ітилем?

Янка почала одужувати, але була ще така слабка, що вони і далі тягнули її на ялинках. Всіма правдами і неправдами намагалися роздобути їй зайвий казанок сорби чи шматок м'яса, щоб підгодувати дівчину. А коли не щастило, переполовинювали свої пайки і залишали їй на сніданок.

— Завезуть нас на край світу, — прошепотіла вона. — Там. і загинемо!

Вони промовчали і наддали ходу. Як би тяжко не було, а нове манить. Хотілося швидше поглянути на той далекий половецький Дон, чи Тан, як перехрестили його монголи, про який стільки побутувало розповідей у Київській землі! Це ж тут, на Дону, на Дінці, мучилися в половецькій неволі тисячі полонеників з Київської, Переяславської та Сіверської україни. Звідси декому з них щастило втекти і розповісти землякам про нестерпні муки, яких зазнавали там наші люди.

А Ітиль ще далі! А монгольська неволя ще тяжча!

Попереду поволі сунулися сани з квадригою. Стояла відлига, і десятеро коней з натугою тягнули їх по рихлому снігу.

Обабіч, готові кинутися на підмогу і підштовхнути чи витягти з приметеного невидимого ярка, їхало верхи десятків два дозорців. Жадігер не відставав — пантрував за саньми, як за дорогоцінним скарбом. Та так воно й було, бо квадрига належала самому Батиєві!

З горба стало видно Дон і задонські простори, вкриті лісами, перелісками та чагарями, приметеними сірим від вологи снігом. Улоговиною спускалася вниз валка. Вона поволі сповзла на берег, а потім і на Дон, довга, рухлива, мов змія.

На березі Жадігер розпорядився розтягнутися, не товпитися при переправі через ріку, але сам від саней та охоронців не відставав. І коли квадрига з'їхала на лід, тримався поряд з нею.

Добриня з Іллею та з Янкою лишилися трохи позаду.

Посеред ріки раптом почувся оглушливий тріск криги, і майже одночасно — розпачливий крик вершників, що почали разом з кіньми провалюватись у воду.

Квадрига першою зникла з виду — її ваги не витримав підмитий бистриною лід, і вона швидко пішла на дно, прихопивши з собою і сани, і коней, і погоничів, що тримали їх за вуздечки.

Посеред Дону утворилася заповнена уламками криги велика ополонка, в якій борсалися коні та люди, що, затягувані течією, зникали в темній холодній глибині.

Крик жаху сколихнув усю валку, що враз зупинилася. Люди застигли на місці, боячись ворухнутися, щоб і під ними не проламався лід. Кілька вершників, що їхали позаду, теж зупинилися, щосили натягнувши поводи загнузданих коней.

А з ополонки ще чулися окремі поклики про допомогу: кільком потопаючим пощастило схопитися руками за кромку криги. Сильна течія затягувала їх униз, але вони щосили трималися, намагалися вилізти наверх. Та вилізти не могли: мокрі руки ковзалися, ні за що було вхопитися...

Добриня ринувся вперед. Ілля заступив йому дорогу.

— Ти куди, божевільний? Утопишся!

Добриня вирвався з його чіпких рук, гукнувши на ходу:

— Бережи Янку!

А сам підбіг до найближчого вершника, схопив туго скручений, причеплений до задньої луки сідла аркан і метнувся до ополонки. Там хтось відчайдушне боровся зі стрімкою течією, що затягувала під лід. Видно, сили залишали нещасного, бо він уже не кричав — лише рикав, як поранений звір, витягнувши поперед себе скоцюрблені руки, що ковзали по льоду і не мали за що вхопитися.

— Тримайся! — гукнув Добриня і, лігши на лід, почав поволі підповзати до ополонки. — Я зараз допоможу тобі!

Наблизившись кроків на десять, швидко розв'язав аркан, одну петлю, меншу, натягнув собі на зап'ястя, а другу, більшу, разом з усім арканом метнув потопаючому. Той зразу ж спіймав її і затис у кулаці.

— Тримаєшся? — спитав Добриня. Той мовчки кивнув головою.

— Тягну!

І Добриня почав тягнути аркан до себе. Але тут збентежено помітив, що сам поволі сунеться до ополонки. Він зрозумів: у нього не було ніякої опори, щоб витягти потопаючого, адже ні за що триматися на слизькій поверхні льоду.