Гонихмарник
Шрифт:
Аліна встає із землі, робить крок вперед, доволі легко нога відривається від землі, і вона, перечіплюючись через ту легкість, падає на коліна.
Коли встає, обтрушуючись, то бачить перед собою істоту в срібному балахоні (як вона знала, що він срібний?) з каптуром на голові. Страж держить у волохатій руці книжку. Рука схожа на руки перевертнів із голівудських фільмів чи з українських казок про вурдалаків.
Чужий голос неприємно лунає в голові. Так, розмовляти вголос із собою — одне діло, а думати от так
— Нічо! Звикнеш! — відповідає зневажливо почвара. Обличчя стража не видно під величезним каптуром. Та в Аліни і не виникає ніякого бажання зазирати під нього. Тут із думками слід бути дуже обережним. Читається вона, як відкрита книга. Несподівано почвара простягає волохату лапу і торкається пальцем її футболки.
— О! То ти з характерників! Жінка-характерниця — це вперше!
Настрій Брамника моментально змінюється. Зневага і роздратування втікають із голосу її співрозмовника, натомість з'являються навіть нотки поваги.
— Слухаю тебе, Людино! Та, що прийшла від Чужого Сонця!
Хм! Та, що прийшла від Сонця? Таки від нього. Гарно звучить. Як і характерниця. А чому б і ні! «Але обережно тут із думками, Аліно!» Голос, що попереджає, не її, і навіть не почвари, він звучить ніби з неї, з боку сонячного сплетіння, де висить сила землі. Про це вона подумає пізніше.
— Я прийшла за ним! — Аліна показує рукою в бік каменів, що бовваніють у променях чорного сонця.
— Він тобі хто? — голос істоти звучить байдуже.
— Коханий!
— Хм! Трохи дивний вибір. Не замало для твоєї сили знатися зі зрадниками? Він порушив присягу, дану вічності. І — Пропусти мене, — вперто веде Аліна.
— Куди, на суд? — роздратування повертається до Брамника.
— Який ще суд. Він мій, і я його заберу звідси, — сердито думає Аліна.
— Не забереш! Бо не увійдеш. Зрештою, для чого він тобі — слабка людина, клятвовідступник?
— Вічності цього не зрозуміти, — спокійно відповідає Аліна. — Я прийшла за ним. І або піду разом із ним, або тут залишусь.
— Хочеш посперечатися з вічністю? — звучить сердито в голові. — Та навіть коли ти пройдеш мої двері, там будуть ще одні. І ще! А вертати назад? Звідти ніхто не вертав, дорога в один бік! Я ще можу дозволити тобі повернутися, вийти. Через повагу до твоїх предків.
— Байдуже! Відмикай! — майже кричить на почвару Аліна, швидко вона освоїлася з балаканиною в голові.
— Не кричи, Людино! Та, що прийшла від Чужого Сонця! Бо не все так просто, — спокійно відповідає почвара.
Він стає перед нею, піднімає руку вгору і скидає із себе каптур. Господи! У голові пролопотіли образи єгипетських сфінксів, грифонів… То був справжнісінький живий Мінотавр, страховисько з бичачою головою.
— Мінотавр? Ха-ха-ха! — сміх нагадує бичаче ревіння. — Я — один із чотирьох. Я — Брамник!
Почвара
Аліна врешті розуміє, хто перед нею. Один зі стражів Чистилища. Таки Воротар.
— Радий, що врешті зрозуміла — де ти і хто я! Відгадаєш загадку — підеш далі! Загадка перша: що тримає Землю? У моїх руках дзеркало правди, якщо відповідь правдива — ми це відразу побачимо. Що ж тримає Землю?
Він жде. Так, до дідька закони Всесвіту, тяжіння і фізики. Раптом вона згадує. Як просто — це ж із давньоукраїнської літератури. Це з неї.
— Висока вода, — впевнено випалює Аліна і дивиться в дзеркало, там замість бичачої морди з'являється бурхлива вода, а в її хвилях поважно пливе жовтий кит.
От тобі й шпаргалка. Хтось їй тут допомагає, бо істота, схоже, бачить тільки воду.
— Проходь, Та, що прийшла від Чужого Сонця! — доброзичливо говорить почвара, поважно простягаючи руку перед собою долонею догори, запрошуючи заходити. — Наостанок порада: менше зайвих думок, тут нічого не втаїш перед вічністю. Будь чесною.
Аліна робить крок вперед, невидимі двері відчинено. Перед нею нова істота, також у срібному балахоні, зі вкритою каптуром головою.
— Вітаю тебе, Людино! Ту, що прийшла від Чужого Сонця! — говорить у голові голос, більш лагідний та спокійний, ніж у попереднього співрозмовця.
Однак глузливі нотки ледь чутно бринять у голові після сказаного почварою. Пошта тут працює добре, вже всі знають, хто вона.
Проява в руках тримає дві кульки. У правій — чорну, у лівій — білу. Руки-лапи такі ж волохаті, як і в попереднього Стража.
Аліна озирається назад, хоче глянути ще раз на першого Брамника і подякувати. Порожньо, нікого! Так і має бути, двері знову замкнено!
— Давай далі! — говорить впевнено дівчина.
Почвара стає перед Аліною, скидає з голови каптур. Ну, для чого вони це роблять? З каптурами легше мати справу. Під каптуром голова мавпи. Схожа на одну з тих розумних мавп із «Планети мавп».
— Простягни руки долонями вгору, — наказує Брамник.
Аліна чемно виконує наказ. Мавпа вкладає їй у долоні кульки — чорну і білу.
— Даси вірну відповідь відчуєш. Що тримає камінь? Чотири золотих кити? — без роздумів випалює дівчина.
— Ти певна? — розчаровано веде Страж, — це ж не магічне число, Людино! У вас не магічне.
— Чотири кити! — чітко карбуючи кожне слово, промовляє Аліна. Відчуває, що білий камінь у правиці стає теплим, і в голові з'являється видиво річки, у якій купаються золоті кити. Раптом та річка зачинає палати. Ось і друга підказка. Швиденько жене від себе це видиво, заховує. Аліна віддає кульки почварі. Та, майже розчаровано, промовляє: