Голова Дракона
Шрифт:
— Poulet, [47] бідне моє курча, — сказала Лота, гладячи Зайця по голові.
Альфред справді був мокрий, як курка.
Вдосвіта припустився дощ, і ми вимокли до нитки. Нас прикривав саморобний, виготовлений із кори дерева одяг. Ниток, у звичному розумінні слова, не було. Тож краще сказати: вимокли до кори.
Цівки прохолодної води збігали по лапатому листю, ніби з ринви.
— Ну й купіль! — прицмокував язиком Заєць. — Наші сільські дівчата збирають м'яку дощову воду, щоб мити нею коси. А тут її —
47
Курча (фр.).
І Альфред, розкуйовдивши чуба, заходився його полоскати.
Мене дощ розбудив давно. Зрізавши кілька листків дикого банана, я прикрився, намагаючись заснути. Та сон, хоч лусни, не йшов.
Прокинулися й тубільці. Нас здивувало, що жоден із них, як, до речі, й Барарата, не вимок. А розгадка проста: лісовики ще звечора прикрилися листям, яке заміняє їм і ковдру й парасольку.
Що ж, запозичимо це вміння.
Як не періщив світанковий дощ, а таки скоро стих. У лісі розвиднилося, він наповнився різноголосими звуками.
Або запросив снідати — рештки спечених бататів лежали, старанно прикриті, під деревом.
— Дають — бери, а б'ють — тікай, — вирік Альфред сумнівний дотеп і простяг руку по батат.
— Будь скромнішим, — пошепки порадив я.
— Да Гама, — обурився Заєць, — коли йдеться про їжу, я не можу втриматися.
— Та знаю, знаю, клятий ненажера!
Заєць пожадливо гриз, так ніби в нього збиралися відібрати, величезну картоплину.
Перехопивши мій осудливий погляд, Або, навпаки, схвально кивнув головою.
— Цара, соа-соа! [48] — мовив він, поплескуючи Зайця по плечу.
— Ти, Васько, якийсь дурнуватий, — не вгавав пожирач бататів. — Чого тебе вчив наш кок Антрекот Антрекотович? — запитав він і сам відповів: — А того, що двигун, хлопчику, не працюватиме, якщо котел судна буде порожній. Отож-бо й воно! — і він уп'явся зубами в смачний м'якуш коренеплода.
Обвуглене лушпиння батата лишало під носом звивисті чорні смуги, а вподовж рота — заїди. Альфред був схожий на розтатуйованого тубільного вождя.
48
Тут у значенні: «Гаразд, добре-добре!» (мальгаш.)
Або, тіло якого з ніг до голови у візерунках, не міг намилуватися своїм «колегою».
— Го-ох, цара, соа-соа, везо! [49] — підохочував він.
Ми поснідали, подякували за хліб-сіль гостинним господарям.
— Ну, а тепер, друзі, прощавайте! — за нас усіх сказав Кім Михайлович.
І Лота й Барарата не схотіли лишатися в лісі. Попрощавшись зі своїми земляками (Лота заплакала, обнявши маленьку Фанжаву), вирушили разом з нами.
Перехід був важкий. Крім гущавини, заважали болота. І все ж ми вибралися на чисте узлісся.
49
Везо —
Поснули відразу, хто де впав. І спали, мабуть, довго.
Крізь сон почулося басовите гудіння — так, ніби над головою дзижчав джміль. Та й не дивно — мені снилося поле. Я бачив його, вмите дощами, мов наяву.
Гу-у-у-у-у-у… Гуу-у-у-у… — повторювалось одноманітно й нескінченно. І було парко, й припікало, піднімаючись над лісом, вогняно-сліпуче сонце.
— Кіме Михайловичу! Кіме Михайловичу! — сіпаючи за руку командира, заволав я.
— Що таке? Чого ти горланиш? — спросоння озвався він.
— Вертоліт!
— Який іще вертоліт?!
— Он, — показав я за високі дерева.
У просвіті між верховіттям над зубчастою стіною лісу незрушно висів величезний крутобокий вертоліт із смугасто-зоряною емблемою на фюзеляжі. Під ним, звиваючись, гойдався трап, а ще нижче, мабуть, до самої землі, було спущено канат.
На трапі під люком стояв прив'язаний ременями солдат. Він тримався за канат, поправляючи й спрямовуючи його на вісь блока. Здавалося, рибалка витягає волосінь перемету з рибою на гачках.
Бо на тому канаті щось таки піднімали.
— Негідники! — обурився Кім Михайлович. — Американська солдатня половила тубільців.
Я напружив зір і побачив: знизу в сітці піднімали зв'язаних людей. «Так перевозять диких тварин», — майнула думка.
— Але ж як спіймали тубільців? Чи не наші то знайомі, люди, яких вів Або?
— Якщо американці розгромили табір Або, тоді справи кепські — вони можуть довідатися й про нас. Ну, а як їх піймали, питаєш. Це, Васько, для бандитів не проблема. Як у звірів, пальнули з дробовика, в якому набої — ампули снотворного. Одна така дробина — а їх з автоматичної рушниці вилітає сотні — звалює з ніг і паралізує людину. Вона засинає, з нею можна робити що завгодно.
— Як жорстоко!
— Справжнісіньке варварство, хлопче. А іншого від душогубів і не ждати, — мовив командир.
Альфред, Лота, Барарата прокинулися теж і з-за кущів спостерігали за вертольотом. Його було видно добре. І хоч нас од всевидячих очей янкі ховала гущавина, все ж — од гріха подалі! — Кім Михайлович велів перейти з узлісся за дерева.
Ми бачили, як американці підняли останнього тубільця. Забравши канат та драбину, залишили це місце — вертоліт полетів на південний схід, у напрямку Драконової Голови.
— Сюди вони, мабуть, уже не вернуться.
— Чого?
— А що їм тут робити? — на моє запитання відповів Альфред. — Янкі своє зробили — «очистили» джунглі від людей і майнули на ловлю в іншому місці.
— Так-то воно так, — обізвався командир. — Я боюся, друзі, ось чого: щоб піймані тубільці, якщо це люди Або, не сказали про нас. Тоді людолови цей лісовий район візьмуть на приціл, прочісуватимуть по землі й з неба, і ми опинимося в пастці.
Та побоювання, на щастя, не справдилося. Кілька днів, скільки ми потім і йшли, лишивши узлісся, вертоліт на з'являвся. Рухались ми на захід, до затоки, де, твердив Барарата, стояли гірняцькі бараки. Ліс і ліс без кінця.